Зустріч з однокласниками

23.05.2017 року зустрілась зі своїми однокласниками. Зібралось нас дванадцятеро. Посиділи, поговорили, згадали наші веселі шкільні роки. Здалось, що повернулись у той час, коли були школярами. Рада зустрічі, адже з Лесею ми не бачились 34 роки, а з Танею, мабуть, років 25. Саме Таня, яка приїхала з Одещини, попросила Галю зібрати однокласників. Добре, що зустрілись.


30 років після вишу

07.05.2017 року вперше за тридцять років побувала на зустрічі з однокурсниками. Нас прийшло-приїхало 19 (Наташку з Острога чоловік привіз, бо вона після операції, на милицях)! Цікаво і весело було згадувати студентське життя, яке здебільшого було веселим і дуже веселим. Усі визнали, що в душі маємо по 20-25 років…Домовились зустрічатись тепер щороку у першу неділю червня. А зі своїми найближчими однокурсницями вирішили зустрітись ще раз. Хочу до інституту (тепер університет), пройтися центром, побувати в парку, у “Ласунці”… Луцьк – місто моєї юності, а Волинь – моя друга батьківщина. Втомленою, але щасливою повернулась додому. Рада цій зустрічі!


Захід вдався на славу!

Втомленою, але задоволеною повернулася додому з БК. Ще дорогою чула захоплені відгуки про наш захід. Телефонували люди, висловлювали свої враження. Дуже приємно, що все вдалося. Звичайно, ми (ті, хто бере участь) не все бачимо і чуємо. Але щирі відгуки глядачів не обманюють. Приємне відчуття смаку сцени повернулося до мене. Радію…


Тобі, мій любий…

Сьогодні 30 квітня… 8 година ранку… 519 днів (1 рік і 5 місяців розлуки)… А в душі – такі ж сильні (навіть сильніші!) почуття до коханої людини. У шлюбній клятві є фраза: “…Доки смерть не розлучить нас”. А я кажу так: “Навіть смерть не розлучить нас”. Піду до церкви, замовлю панахиду, помолюсь на могилі… Маю зібратися, щоб якнайкраще виступити сьогодні на сцені БК. Це перший великий мій виступ після твоєї, Васильку, смерті. Знаю: ти будеш зі мною, бо я тебе запрошую. У думках назву твоє ім’я під час хвилини мовчання, щоб нею вшанували й твою пам’ять… Я знову написала тобі вірша.

Вже вдруге сад цвіте без тебе,
Без тебе, любий, друга вже весна.
Щодня твій погляд відчуваю з неба,
Але в реальності тебе нема.

Мені потрібна, милий, твоя ласка,
Твоя опіка, і твоя любов.
Так швидко закінчилась моя казка,
Період існування настав знов.

До зустрічі з тобою я також існувала,
Зневірена була я у житті своїм.
Розквітла зразу ж, як весною в тебе закохалась,
Коли тебе уже могла назвать своїм…

Люблю тебе я все сильніше і сильніше!
І зрозуміть не можу, для чого розлучили нас!
Відшукую в собі нових талантів більше -
Так скрашую я наш розлуки час.

Вже вдруге сад цвіте без тебе,
Без тебе, любий, друга вже весна.
Але твій погляд відчуваю з неба;
Люблю, люблю, хоча в реальності тебе й нема.




Несподівана зустріч

Сьогодні відвезла волонтерам зібрані кришечки (6688), дитячі малюнки, маскувальну сітку. Доки працівники школи вирішували робочі питання, зайшла купити квітів на могилу. Саме там зустріла Наталку Михно. Першою розпочала розмову, бо я її знаю, а вона мене… тепер вже знає. Подякувала їй ще раз за книгу. Вона сказала, що скоро вже буде наступна. Чекаю…


Навчилась плести маскувальну сітку!

Сьогодні завершили з дітьми першу велику маскувальну сітку. Ура! Ще ліквідовуємо допущені помилки, бо ж далеко не все нам вдавалося з першого дня. Та тішимось тим, що зуміли виготовити.


Прочитала “Звільнення” Наталки Михно

Сьогодні була на сповіді, прийняла причастя. Як і завжди, прийшло відчуття полегшення (завжди так почуваюся після індивідуальної сповіді). День такий сонячно-усміхнений!.. Як я люблю цю пору, коли природа і люди прокидаються від зимового сну! Яскрава зелень, виблискуючи у промінцях весняного сонечка, приваблює своєю молодістю. Верба всміхається оченятами своїх “котиків”; веселе птаство творить весняну симфонію… Навіть прогріте повітря бринить якось по-особливому…
Я сьогодні буквально “проковтнула” книгу Наталки Михно “Звільнення”. Трошки більше години – і останні рядки твору прочитані. Дякую авторці за цей дарунок. Ввімкнула мелодію Михайла Скорика, яку завжди слухала героїня твору, – це ж одна із моїх улюблених!.. (ніколи не ставлю собі за мету запам’ятовувати автора; для мене важлива сама мелодія; відчуття, які виникають під час звучання…) Окремі моменти твору мені такі близькі, такі знайомі в окремих своїх деталях, що… вони – наче мої. “Важко зізнатися: я і самотність… отак щовечора… кожнісінької ночі… так тихо…
Знаєш, щоденнику, прикро зізнатися навіть самій собі… Були вечори, коли ставало страшно від цієї тиші… Молилася… Намагалася писати тобі, щоденнику… Не писалося… Тоді я плакала… довго і багато… навзрид… Якась невимовна нудьга шарпала душу, і я не знала, куди себе подіти від себе самої…
О-о-о… і так щовечора…”
А ось до цього мені ще треба прийти: “Відпустивши минуле, я мріяла про майбутнє, але навчилася жити в сьогоднішньому дні, а не завтра і не вчора, як колись у юні роки… Моя зрілість принесла мені спокій”. Хоча дещо із цього також уже осягнула: живу сьогоденням, дякую за дарований Богом час життя у цьому світі.
Мені дуже рідними є висловлювання нашого філософа Г.Сковороди, до яких звертається героїня. А ще мені у творі імпонує тверде переконання у світле недалеке завтра нашої рідної землі, у її розквіт. Адже ми варті жити достойно на своїй рідній землі… (Я стала використовувати трикрапку частіше звичайного – вплив твору також).

Цю публікацію розмістила у соціальній мережі Fasebook. Авторка мені відписала наступне: “О …. дякую …. за те, що вмієте читати книги  і так АНАЛІЗУВАТИ – відчуваючи …” Дякую і за книгу, і за коментар…


Перша спроба виявилась не зовсім вдалою

Я таки спробувала сьогодні намалювати картину. Вчора загрунтувала її, а сьогодні відтворювала зображення. Однак мені не сподобались кольори, які я використала. Тому завершальним етапом для мого творіння став умивальник – я змила своє малювання. Добре, що придбала акрилові фарби, а не масляні. Оскільки на палітрі в мене залишилось трохи фарби, то я побавилась нею. Кілька хвилин – і вся фарба перенеслась на ось ці поверхні. Імпровізувала… Але ж не пропало добро!!!