Цінуйте те, що маєте…

У щоденних клопотах люди втрачають відчуття цінності того, що мають. Вони звикають до того, що їх близькі і рідні поряд. Інколи можуть влаштувати й словесну перепалку. Так, як у більшості. Але наше життя є дуже швидкоплинним. Часто про це нагадую своїм знайомим, близьким. Не потрібно витрачати дорогоцінний спільний час на щось подібне. Треба жити разом, насолоджуючись цим часом. Я не можу ніяк собі пробачити того, що так нераціонально використовувала щасливий період свого життя. Мені здавалось, що все ще попереду. Ми були впевненими у наших почуттях, і ця стабільність створила впевненість у майбутньому… Дуже помилилася… Дуже!.. Нічого не можна змінити, на жаль… Зовні рана наче затягнулася, але зсередини продовжує боліти… Не знаю, скільки потрібно ще часу, щоб відродитись. Не знаю, чи під силу це мені… Цінуйте те, що маєте. Не нарікайте! Не конфліктуйте! Живіть!..



Декор власними руками – радість

Блукаючи в соціальній мережі, натрапила на цікаву рубрику про декор власними руками. Знайшла відео, переглянула і зрозуміла, що я хочу це спробувати зробити. Цемент, вода, пісок вдома є. Сітку придбали. Бажання зробити вироби є. Залишилось на той час знайти гарні листки лопуха, бо вдома немає. Повертаючись від мого Василька, у нашому рові знайшла декілька таких листків. Наступного дня руки просто свербіли від бажання виготовити їх копії з бетону. Півгодини – і три вироби вже на лавці у “майстерні” просто неба. Я не могла дочекатись наступного дня, щоб подивитись, що в мене вийшло. А таки вийшло! Так приємно було відчути задоволення від цього!!! Малий листок я розфарбувала одразу після того, як висох грунт, котрим покрила свої перші вироби. Однак цинкові білила, якими розбавляю акрилові фарби, закінчились. 23 серпня придбала їх у майстерні Тернополя, а вчора розфарбувала ще два великих листки. Коли висохнуть, полакую і використаю їх в якості декору. На фото – мої вироби. Я не хвалюсь, а лише констатую:  ніколи не пізно вчитись; також ніколи не пізно осягати щось нове у житті.


Нові “мешканці” на нашому подвір’ї

Напередодні свого дня народження придбала цих чарівних птахів, яких ми їх “поселили” на нашому подвір’ї. Повірте: стало ще затишніше і тепліше!!!


Я не відчуваю своїх років!

Черговий день народження засвідчив солідну цифру у паспорті. Дивно: я не відчуваю своїх років! Справді! А від такої кількості отриманих вітань приємно потепліло на душі. Мої діти допомогли влаштувати святкування у сімейному колі. Нехай усе, що побажали сьогодні мені, здійсниться в усіх нас!!!


Домашній фітнес

Працюючи на своєму городі, наче відвідую і фітнес-клуб, і заняття з релаксації одночасно. Калорії згоряють, а результат праці тішить. Люблю цю роботу! Часто ледь ноги притягую до хати ввечері, але гляну на город – і душа радіє. Трохи пізно висадила помідори, але вже від 28 червня їмо свої. Зараз починається масовий збір з одного парника, бо інші закладені значно пізніше. Огірочки висіяла досить пізно, але вже маю хороший врожай. Головне у цій справі – усе робити з любов’ю, із задоволенням. Тому я то біля квітів попрацюю, то на городі, а трохи розумовою працею позаймаюсь – і нічого не набридає, бо змінюю види діяльності. Люблю відпустку!!!


Займалась реставрацією

У квітниках розміщувала старі Назарикові іграшки. Звичайно: вони втратили свій привабливий вигляд. Спробувала попрати – не дуже допомогло. На фото видно, які вони вкриті плямами цвілі. Та й кольори вигоріли, а викидати не хочеться. Ось і стали в пригоді мої акрилові фарби. Відреставровані іграшки знову розташувались у квітнику.




Думки вголос

Сьогодні з самого ранку падає дощ. Гарний, спокійний, на відміну від того, що був у четвер. Усе довкола вмивається-купається, п’є цілющу вологу. Я вже посадила придбані вчора квіти. Змокла. Обсихаю… Але дощ завжди для мене асоціюється із плачем… Небо плаче… Якось сумно мені сьогодні. Заглянула на Facebook, переглядаю яскраві світлини, розміщені на своїй сторінці однією із наших випускниць (не пам’ятаю точного року випуску, але вона пішла після 9 класу). Яскрава, цікава, модна… Але чому її пост російською мовою?.. Згадую, що вже вдруге чи втретє я це спостерігаю. Пишу коментар. Спершу – комплімент про гарну зовнішність, а потім – питання, яке мене пече: “Чому російською? Ти ж знаєш рідну мову!!!” Отримую відповідь українською: “Я можу і російською, і українською. Хіба це важливо? Головне, щоб людина залишалася людиною. А від рідної мови я не відрікаюся. Просто мені простіше російською в російськомовному суспільстві. Але якщо попадаю в україномовне, то теж можу спокійно підтримати розмову.” Так. Мови не забула, не відреклась. Це добре, але щось мені ще не дає спокою. Гляну, де вона живе у тому “російськомовному суспільсті”? Мабуть, в Росії. Тоді – це логічно… Київ – і розумію, ЩО мені не давало спокою у її відповіді! Столиця України – “російськомовне суспільство”!!! Де ще таке є?! У якій країні???

Коли ж усі українці усвідомлять, що ДУЖЕ ВАЖЛИВО СПІЛКУВАТИСЯ РІДНОЮ МОВОЮ?! Народ – носій своєї мови. Зникає мова – зникає й народ. Саме тому століттями “російськомовне суспільство” нищило нашу мову. Це продовжується і до сьогоднішнього дня. Як “вирвати бур’ян” з голів частини суспільства, яка вважає, що немає різниці, якою ми спілкуємося мовою?! Різниця – ВЕЛИЧЕЗНА!!!

Так, є чимало псевдоукраїнців, які досконало володіють рідною мовою, але на цьому їх патріотизм закінчується. Є надзвичайно багато російськомовних українців, які уже три роки захищають рідну землю від “російськомовного середовища”, котре зі зброєю прийшло утверджувати  у нас “рускій мір”.  Ще Леся Українка писала: “Нація повинна боронити свою мову більше, ніж свою територію”. І це не просто слова! Це правда!!! Пора кожному її усвідомити, бо мінять суспільство починати треба з себе…