Мене сьогодні назвали щасливою…

Молоді, красиві, щасливі на порозі сімейного життя (літо 1988 року)Мені сьогодні одна дуже хороша людина сказала такі слова: “Ви – щаслива, бо отримали від Бога великий дар по-справжньому кохати і бути коханою. Це не кожному дано. Коли зустрінетесь знову зі своїм чоловіком, то йому за це подякуєте .”

Я вже неодноразово дякувала Господу за те, що Він звів нас у гармонійну пару. А своєму чоловікові щодня дякую за спільно прожиті роки; за чудового сина, якого ми народили і виховали; за будинок, який ми спільно звели та у якому нам усім затишно; за все, що нас зв’язало міцно і назавжди. Важко переживаємо нашу розлуку, але скоряємось Божій Волі. Ми з Назарчиком щиро любимо нашого “татка” (так ми називаємо Василька), молимось за спасіння його душі.


Незабаром Новий рік

Добігає кінця 2015 рік. До осені він, можна сказати, був щасливим. Завжди не любила осінь. А тепер розумію чому… Дуже шкода, але повернути час назад, щоб щось виправити, не можна. Життя надто швидкоплинне. Тому потрібно шанувати кожну його мить, щоб не шкодувати за втраченим. Я зараз переоцінила цінності, розставила акценти. Сім’я для на мене на першому місці! І так тепер буде завжди!!!


Миті щастя

“Щаслива мить така мала, але ж була вона, була,” – дуже влучно сказав Олег Герман. Саме ці щасливі миті й складають основу нашого життя.


Число 8 у житті мого чоловіка

Число 8  – улюблене число мого Василька. Це закономірно, адже він народився 8 лютого. Зустрічатися ми почали 8 березня. Зустрічалися майже 8 місяців. Одружилися 1988 року (у даті аж дві вісімки, а коли усі цифри додати, також виходить 8: 1+9+8+8= 26=2+6=8). О 8-ій годині ранку його покинула душа. 2015 рік в сумі дає 8 (2+0+1+5=8). 9-ий день припав на 8 грудня. 40-ий – на 8 січня. Прожив 48 років. До сповіді на дев’ятини нас виявилось також 8 людей, хоча про це не домовлялися. Поминальний обід спершу розраховувався на 50 людей, але в кінцевому результаті – 48. Збіги чи закономірності?..

 


Сумуємо… молимось… сумуємо…

Переглянула всі домашні світлини. Переслухала всі короткі відео, які телефоном знімав мій Василько. Почула його голос, бо майже скрізь він озвучує. Боже, як добре, що він це зробив! Здається, що поговорила з ним – і на коротку мить стало легше. Але коли усвідомлюю, що він пішов назавжди, то всередині все перевертається. Не можемо з Назарчиком ніяк змиритися із тим, що його немає з нами. Молимось за його душу, щоб Господь прийняв її в Царство Небесне.

 


Вже 9 днів без тебе, любий…

Наше останнє спільне фото (біля входу в монастир у Зарваниці)Повернулись із Служби Божої. Вже 9 днів, як нас з коханим чоловіком навіки розлучила Вічність. Я відчуваю свого Василька поруч із собою, як Ангела Охоронця. Він і в житті ним був: завжди мене возив на роботу, на наради, до батьків; піклувався про мене, як про малу дитину; на роботі підтримував і все допомагав. З ним почувалася, як за кам’яною стіною. Якби його не було поруч, то мене б не стало ще 23 роки тому, коли одного ранку від ларингоспазму задихнулась. Завжди просив не перепрацьовувати, шанувати здоров’я, бо я найбільше потрібна йому і синочкові. А сам, будучи завжди таким міцним, надійним, так швидко пішов від нас… Ми звикли бути завжди разом: і вдома, і на роботі. Відчували один одного. Часто траплялося, що одночасно телефонували один одному.  У телефоні збереглись мої повідомлення йому, які писала, коли декілька годин не бачились.  Звичайно, ми інколи сварились, але ще швидше мирились. Я дякую Богові за те, що Він звів нас у пару, бо з цим чоловіком я почуваюся щасливою (не можу і не хочу писати про Василька в минулому часі)…


Дякую за підтримку

Щиро дякую всім за підтримку. Скільки теплих слів сказано вживу і по телефону, написано на ФБ,  в Однокласниках… На жаль, душа боліти не стає менше. Вдень із синочком працюємо, бо роботи у нас чимало, а от ввечері стає дуже важко. Я думала, що впораюсь без заспокійливих, але сьогодні змушена була почати їх вживати, бо всередині творилось щось жахливе. Як хочеться, щоб все стало, як раніше! Але так уже ніколи не буде…


Моє життя розділилось на ДО і ПІСЛЯ

Моє життя розділилось на ДО  і ПІСЛЯ. Рубежем стало 30 листопада 2015 року, коли світ живих покинув мій коханий чоловік. Я, будучи людиною оптимістичною, свято вірила в диво. Навіть не припускала, що так стрімко і непоправно  розвинуться події, хоча від 03 листопада лікарі нічого втішного не говорили. Здається, що все це страшний сон, який закінчиться, коли ми прокинемось. Але…   Мій коханий Василько відійшов у Вічність, залишивши нам біль, сум, відчай.

Вкотре прокручуємо в пам’яті останній місяць нашої боротьби за життя. Чи все ми зробили правильно? Чи не припустились помилок? Чому не змогли врятувати? Чому?! Питань дуже багато, а рідної і дорогої  людини біля нас немає. І це жахливий факт. Важко… Дуже важко…  Ми починаємо вчитися жити з цим болем, щоб жити.