Вісточки від учнів

Нещодавно приїжджав мій учень Мішенька Тимчишин. Подарував троянду мого улюбленого кольору  на іменини, які на той час минули, але він тільки повернувся додому. Попросив провести на могилу чоловіка, бо не міг бути на похороні, а вже дві ночі він йому снився. Плакав, згадував, що розмовляли з моїм Васильком майже півгодини на Михайла. Коли ми були в лікарні, часто писав нам SMS-повідомлення. Сказав, що молиться і за нього, і за мене. Підтримує мене чимало моїх любих школярів (Катя Гардецька, Оля Вадовська, Марійка Скринкович, Наталя Скринкович, Світлана Фарботняк, Надя Станимир, Микола Питак та інші). А сьогодні написав ще Сергійко Колодецький. Назвав улюбленою вчителькою. Обіцяв заїхати, коли повернеться додому з Польщі. Читаю ці послання – і трохи легше стає на душі, бо відчуваю їх щирість. Ніхто ж не змушує писати! Вони самі. Значить, щось хороше для цих дітей змогла зробити, якщо вони мій біль прагнуть розділити. Сподіваюсь піднятись повністю, бо поки ще не можу випростатись. Сьогодні 91 день, але рана моєї душі ще дуже кровить. Сльози не висохли. Мабуть, це такий у мене характер і надто сильні почуття… “Поговорила зі своїм Васильком?”- запитав сусід, який бачив мене біля могили перед тим, як іти до церкви. “Поговорила”,- відповіла йому. Я зі своїм Васильком постійно в думках розмовляю, навчилася його відчувати біля себе. Коли сама, то розмовляю вголос. Вірю, що чує мене, оберігає, як і за життя.  Хочу дописати розповідь на основі наших листів, створити відеофільм. Хай залишаться в сім’ї для дітей, майбутніх онуків, правнуків…





Думки вголос

Коли у школі вивчала твір “Дорогою ціною” Михайла Коцюбинського, глибоко вразили почуття Остапа та Соломії. Так, це справжнє кохання. Я, як і кожна дівчина, мріяла про таке взаємне і глибоке почуття. Вдячна Богу, що Він нагородив мене і мого чоловіка таким щастям. Попри всі випробування-негаразди, які зуміли пережити, ми були по-справжньому щасливими. Я зараз згадую усе до найменших дрібниць. Дуже боляче, що так раптово обірвалося наше щастя. Як я розумію Остапові слова із вищеназваного твору: «… Половина мене лежить на дні Дунаю, а друга чекає, коли злучиться з нею…» Моя половина полинула до Господа, а друга живе надією на зустріч у вічності, адже ми обіцяли любити один одного вічно.



День закоханих

Подарували один одному на день закоханих 2015 рокуКожного року на День закоханих (14 лютого) ми з моїм Васильком дарували один одному невеличкі сувеніри. А ось минулого року зробили один одному майже однакові подарунки – подушечки у вигляді серця із фразою: “Я тебе люблю”.  Це було приємною несподіванкою, бо обрали однакові подарунки. Ось така парочка закоханих сердечок у нас утворилася. Цього року сувенір і цукерки понесу на могилу свого коханого.

Цієї ночі у сні я бачила два сяючих серця, які, здавалося, висіли в повітрі. Це, мабуть, знак від мого Василька, адже завтра – День закоханих.

Шановні читачі мого блогу, знайте: почуття кохання у подружжя, яке поєднало свої долі, бо по-справжньому любило одне одного,  не зникає з роками спільного життя. Воно лише зміцнюється, стає сильнішим. Я це знаю точно!



І знову квіти принесла я на могилу…

Сьогодні день народження мого Василька. Йому мало виповнитися 49 років. Ще вчора занесла букет жовтих троянд на могилу, щоб мій подарунок, як і завжди, був першим. Окрім нас із синочком, гостей Василько сьогодні мав чимало. Для мене дуже важким був цей день. Але радію, що люди його згадують добрим словом. Багатьом його не вистарчає. Тому й застали ми з синочком на могилі букети живих і штучних квітів, запалені лампадки пам’яті. Дякую усім, хто відвідав могилу, хто молиться за Василькову душу, хто згадує його добрим словом…

Ось таку листівку я подарувала йому 2010 року. Вірш у ній мені дуже близький, тому й сподобався. Таке враження, що хтось мої слова-почуття записав. Саме тому я її вручила Василькові разом із основним подарунком.


Вітання з іменинами

Сьогодні отримала дуже багато вітань з іменинами. Я навіть не очікувала на такий шквал, бо трохи замкнулась зараз у собі зі своїм болем. Дякую усім-усім за теплі і щирі слова, висловлені вживу, по телефону, на ФБ, в Контактах, в Однокласниках. У такі хвилини розумію, що не покинута, що життя триває, не дивлячись ні на що. І жити треба, вгамовуючи нестерпний біль, бо є заради кого жити. Відчуваю любов і велику підтримку свого синочка, який допомагає мені в усьому, який, як ніхто інший розуміє те, що я важко переживаю розлуку з його татком. Він бачив, як ми завжди були разом з моїм Васильком; звик, що його батьки піклуються і люблять один одного, долаючи певні життєві перешкоди. Ми багаті не на статки, а на щирі почуття. А це, мені здається, є найголовнішим у сімейному житті.