“Мовне полювання”

Сьогодні зі своїми десятикласниками проводимо “мовне полювання”. Діти мають “впіймати” у природі якісь образи і розвинути їх у невеличкій творчій роботі художнього стилю. Спершу ідуть гуртом, але розуміють, що потрібно усамітнитись, щоб побачити і почути не лише своїх однокласників, а й щось цікаве, дивне і неповторне. Хочу, щоб вони навчилися сприймати природу, як живу істоту, бо так воно і є. Хочу, щоб мої діти навчились чути і бачити, захоплюватись і образно висловлюватись про це. Чи вдалим буде експеримент, побачу після нашого “полювання”.


З душі…

Прийшла зранку на роботу – і почула страшну новину про смерть нашої нової учениці Марічки з 5 класу. Першого уроку проводити не могла. Після спільної молитви за мир в Україні, за одужання восьмикласника Дениса запропонувала своїм десятикласникам записати перше слово їх есе – “життя…” Протягом уроку кожен із нас виливав на папір свої міркування. Це була така терапія, насамперед, для мене, але я помітила, що й для моїх дітей також. Пишучи, не відчувала, що з очей пливуть сльози, доки не почула голосу Хрістоса Оздамірова: “Оксано Степанівно, сльози нічого не змінять”. Так, ти правий… До закінчення уроку ми написали те, що написали, – і стало трохи легше. Трохи…



Сьогодні небо плаче…

Сіре небо сьогодні плаче… Мабуть, сумує за яскравими літніми днями, вкупаними сонячним теплом, напоєними пахощами барвистих квітів. Сумує, очевидно, за багатоголосими пташиними симфоніями.  За своєю блакитною барвою…

А може, не сумує? Може, хоче, як вправний господар, вимити увесь бруд, напоїти землю цілющою вологою, щоб вона змогла відпочити, набратись сили для нового (і обов’язково мирного!) життя?.. Хочу в це вірити! Хай так і буде!


Цінуйте те, що маєте…

У щоденних клопотах люди втрачають відчуття цінності того, що мають. Вони звикають до того, що їх близькі і рідні поряд. Інколи можуть влаштувати й словесну перепалку. Так, як у більшості. Але наше життя є дуже швидкоплинним. Часто про це нагадую своїм знайомим, близьким. Не потрібно витрачати дорогоцінний спільний час на щось подібне. Треба жити разом, насолоджуючись цим часом. Я не можу ніяк собі пробачити того, що так нераціонально використовувала щасливий період свого життя. Мені здавалось, що все ще попереду. Ми були впевненими у наших почуттях, і ця стабільність створила впевненість у майбутньому… Дуже помилилася… Дуже!.. Нічого не можна змінити, на жаль… Зовні рана наче затягнулася, але зсередини продовжує боліти… Не знаю, скільки потрібно ще часу, щоб відродитись. Не знаю, чи під силу це мені… Цінуйте те, що маєте. Не нарікайте! Не конфліктуйте! Живіть!..