Несподівана зустріч

Сьогодні відвезла волонтерам зібрані кришечки (6688), дитячі малюнки, маскувальну сітку. Доки працівники школи вирішували робочі питання, зайшла купити квітів на могилу. Саме там зустріла Наталку Михно. Першою розпочала розмову, бо я її знаю, а вона мене… тепер вже знає. Подякувала їй ще раз за книгу. Вона сказала, що скоро вже буде наступна. Чекаю…


Навчилась плести маскувальну сітку!

Сьогодні завершили з дітьми першу велику маскувальну сітку. Ура! Ще ліквідовуємо допущені помилки, бо ж далеко не все нам вдавалося з першого дня. Та тішимось тим, що зуміли виготовити.


Прочитала “Звільнення” Наталки Михно

Сьогодні була на сповіді, прийняла причастя. Як і завжди, прийшло відчуття полегшення (завжди так почуваюся після індивідуальної сповіді). День такий сонячно-усміхнений!.. Як я люблю цю пору, коли природа і люди прокидаються від зимового сну! Яскрава зелень, виблискуючи у промінцях весняного сонечка, приваблює своєю молодістю. Верба всміхається оченятами своїх “котиків”; веселе птаство творить весняну симфонію… Навіть прогріте повітря бринить якось по-особливому…
Я сьогодні буквально “проковтнула” книгу Наталки Михно “Звільнення”. Трошки більше години – і останні рядки твору прочитані. Дякую авторці за цей дарунок. Ввімкнула мелодію Михайла Скорика, яку завжди слухала героїня твору, – це ж одна із моїх улюблених!.. (ніколи не ставлю собі за мету запам’ятовувати автора; для мене важлива сама мелодія; відчуття, які виникають під час звучання…) Окремі моменти твору мені такі близькі, такі знайомі в окремих своїх деталях, що… вони – наче мої. “Важко зізнатися: я і самотність… отак щовечора… кожнісінької ночі… так тихо…
Знаєш, щоденнику, прикро зізнатися навіть самій собі… Були вечори, коли ставало страшно від цієї тиші… Молилася… Намагалася писати тобі, щоденнику… Не писалося… Тоді я плакала… довго і багато… навзрид… Якась невимовна нудьга шарпала душу, і я не знала, куди себе подіти від себе самої…
О-о-о… і так щовечора…”
А ось до цього мені ще треба прийти: “Відпустивши минуле, я мріяла про майбутнє, але навчилася жити в сьогоднішньому дні, а не завтра і не вчора, як колись у юні роки… Моя зрілість принесла мені спокій”. Хоча дещо із цього також уже осягнула: живу сьогоденням, дякую за дарований Богом час життя у цьому світі.
Мені дуже рідними є висловлювання нашого філософа Г.Сковороди, до яких звертається героїня. А ще мені у творі імпонує тверде переконання у світле недалеке завтра нашої рідної землі, у її розквіт. Адже ми варті жити достойно на своїй рідній землі… (Я стала використовувати трикрапку частіше звичайного – вплив твору також).

Цю публікацію розмістила у соціальній мережі Fasebook. Авторка мені відписала наступне: “О …. дякую …. за те, що вмієте читати книги  і так АНАЛІЗУВАТИ – відчуваючи …” Дякую і за книгу, і за коментар…


Перша спроба виявилась не зовсім вдалою

Я таки спробувала сьогодні намалювати картину. Вчора загрунтувала її, а сьогодні відтворювала зображення. Однак мені не сподобались кольори, які я використала. Тому завершальним етапом для мого творіння став умивальник – я змила своє малювання. Добре, що придбала акрилові фарби, а не масляні. Оскільки на палітрі в мене залишилось трохи фарби, то я побавилась нею. Кілька хвилин – і вся фарба перенеслась на ось ці поверхні. Імпровізувала… Але ж не пропало добро!!!


Нарада просто неба

Провели сьогодні нараду на свіжому повітрі. Ефект – настрій у людей хороший!


Вже знов улюблена пора – весна!

Останнім часом не писалося нічого. Круговерть на роботі вимотувала. Повертаючись додому, просто сідала і, втупившись очима в нікуди, там перебувала майже годину, щоб трохи відключитися. Моя душа ще не зарубцювалася, а оточуючі не завжди пам’ятають про це. Та й не зобов’язані про це пам’ятати. Та й не всі можуть зрозуміти, бо ж люди по-різному думають, по-різному ставляться до тих самих подій, по-різному виходять з однакових ситуацій, по-різному люблять – кохають… Усе по-різному. Я перепускаю усе через душу – тому мені важко переживати горе, неприємності, та найважче мене травмує людська байдужість, несправедливість, забудькуватість…
А сьогодні – канікули! Я, як і діти, завжди любила і люблю канікули. А ці канікули – весняні! Моя улюблена пора! Наша з чоловіком улюблена пора! Ми з ним 483 дні не бачимось у цьому світі, але я відчуваю його праворуч від себе, бачу його очі кольору неба з небесної блакиті; його усмішку відчуваю так, як усмішку сонця на своєму обличчі. Смерть не розлучила нас, бо зрослися в одне ціле міцно і назавжди. Хай так буде вічно!
Сьогодні несподівано написався вірш. Коли почала його записувати, думала, що знову народжується інтимна або пейзажна лірика. Однак мене понесло в іншу сторону. Кому цікаво прочитати, перейдіть на сторінку “Струни душі”. Він там.
А ще мене все сильніше тягне до малювання. Мабуть, піду до Наталі Павлівни на майстер-клас (вона мене вже запрошувала).Треба спробувати, адже ніколи не пізно розкривати у собі щось нове. Це, напевне, мій Василько в мені до цього спонукає (він дуже гарно малював). Можливо, щось вийде з цього…


Нова картина у домашній колекції

Сьогодні розмістила вдома нову картину пензля Наталі Павлівни. Хтось на ній бачить весну, хтось – літо, а я – щастя. Чому? Бо воно яскраве, сонячне і різнокольорове!

Маленьку картинку також вона намалювала. У моїй колекції вже 25 її робіт!


У мене нова картина!

А я сьогодні вже почепила нову картину – роботу Наталі Павлівни! Мені аж дивно: я не люблю осені, а осіння тематика в картинах мені до душі. Так-так. Це знову осінь- яскрава, сонячна, динамічна… Мені дуже-дуже подобається! З нетерпінням чекаю наступної картини!