Струни душі

08.12.2017р.

Сіре небо плаче
сірими краплями.
Мокрий асфальт
заплющує сірі очі.
Усе довкола
Сіро-непривітне…
Я візьму цю сірість –
І розвію з вітром.
Хай засяє сонце!
Сірість, геть!

02.11.2017р. 

Яке це щастя – душа крилата!
Із нею можна все відчувати.
Допомагає добро творити,
У радості й горі життя любити.

А крила, знаю, Господь усім дав.
Щоправда, не кожен їх розпізнав:
Один відчув їх – і знявсь в височінь;
Інший, бо слабший, сховав в глибочінь…

Крилатість наша – це справжня воля!
Це українська щаслива доля!
Плекаймо крила, піклуймось про душі –
Крилаті світ посміхатися змусять!

28-30.04.2017р.

Вже вдруге сад цвіте без тебе,
Без тебе, любий, друга вже весна.
Щодня твій погляд відчуваю з неба,
Але в реальності тебе нема.

Мені потрібна, милий, твоя ласка,
Твоя опіка, і твоя любов.
Так швидко закінчилась моя казка,
Період існування настав знов.

До зустрічі з тобою я також існувала,
Зневірена була я у житті своїм.
Розквітла зразу ж, як весною в тебе закохалась,
Коли тебе уже могла назвать своїм…

Люблю тебе я все сильніше і сильніше!
І зрозуміть не можу, для чого розлучили нас!
Відшукую в собі нових талантів більше –
Так скрашую я наш розлуки час.

Вже вдруге сад цвіте без тебе,
Без тебе, любий, друга вже весна.
Але твій погляд відчуваю з неба;
Люблю, люблю, хоча в реальності тебе й нема.

25.03.2017р.

Вже знов весна – улюблена наша пора!
Пора нових надій і сподівання;
Пора щасливих мрій і вірного, і справжнього кохання.

Природа оживає після сну,
Скоро вдягне свої зелені шати,
Ми всі чекаємо весну, і кожен мріє справжнє щастя мати.

Щасливим хай буде життя твоє й моє!
Хай здійсняться всі мрії й сподівання:
Настане МИР! Здорові всі будем! А в душах всім – любові і кохання!

Хай Україна рідна розцвіте!
Очиститься від ворогів і зайд смердючих –
Щасливо заживуть нехай вкраїнці вільні у своїм краю квітучім!

Ми право маємо на те,
Щоб на своїй землі щасливо жити!
Тому її від ворогів і зрад кожен із нас повинен боронити!

Хай знають наші недруги про те,
Що землю рідну ми не віддамо нікому!
Ця істина вже очевидна кожному: дорослому й малому.

Ми молим Бога, щоб нам допоміг
Свій рідний край і волю захистити,
Бо на своїй землі вкраїнській хочемо достойно жити!

 

І так буде! Вкраїна переможе
Всіх ворогів: і зовнішніх, й своїх,
І запанує справжнє щастя на просторах рідних – на твоїх й моїх!

 

Так, вже весна – пора нових надій,
Пора очищення, навернення і покаяння…
Пора відродження і вірного кохання! Пора всесвітнього і справжнього визнання!

 

09.01.2017р.

Ми прямуємо полем, за руки тримаючись.
Сонце цілує наше волосся.
Вітерець, грайливо залицяючись,
Куйовдить ціловане сонцем волосся.

Нам пісню кохання вусаті шепочуть поля,
А птаство щасливу симфонію творить.
Пригортається щиро багата земля,
А він щось приємне ніжно говорить.

Обнімаю його руками-крильми,
Припадаю до вуст вустами –
І злітаємо в небо, на хмароньку ми,
Що з’явилась пухнаста над нами.

І так хороше, радісно, затишно нам!
Так би вічно у парі нам жити, радіти!..
Та розплющила очі – й зрозуміла ще там: 
Це лиш сон… Але треба продовжувать жити…

02.01.2017р.
Я не вдова! Я – кохана дружина коханого чоловіка!
У серці моєму продовжує жити наша любов велика.
Щоразу свій погляд звертаю високо, до неба,
Бо там – мій коханий. Відчути його мені треба.

Зранку теплим промінням він цілує мене крізь віконце.
У небеснім просторі засвічує лагідне сонце.
Час від часу у снах ніжно-ніжно голубить, цілує –
Так він зболену душу мою від горя лікує.

Хоч 400 днів свого любого я не бачу,
Але дуже люблю, і сумую, і далі ще плачу,
А молитву свою щиро шлю я до Господа Бога,
Щоб щасливою була коханого вічна дорога.

Ні, не вдова я! Я – кохана дружина коханого чоловіка!
У серці моєму житиме вічно наша любов велика!..

31.12.2016р.-01.01.2017р.
І знову Новий рік… Вже другий, як без тебе,
Без тебе, любий, у реальному житті.
Щодня свій погляд шлю у небо,
З тобою часто бачусь уві сні.

Самотність звикла я свою терпіти;
У творчості знаходжу полегшення своє.
Щодня я вчуся мріяти і жити,
Щоб втілити твоє задумане й моє.

Щасливі спогади потрохи дають сили,
А рідні й друзі помагають жить.
Без тебе, знаєш, не такий світ милий,
Але потрібно жить.

Коли синочка нашого я обнімаю,
Тоді так хороше, так радісно мені!
Тоді свою «крилатість» знову відчуваю,
Живу й літаю наяву, а не вві сні.

Я маю крила, я вмію літати!
Допомагати людям – життєва потреба.
Маю ще, знаєш, земних справ багато,
Тому працюю, творю, але поглядом лину в небо…

30.11.2016р.

Сьогодні рік, а якщо точно –
То 367 днів, як ти, коханий мій, покинув рідний дім.
Не стало чути твого сміху в нім,
Пустим й великим став враз він.
Але тебе ми любимо усі.
Тобі пишу свої вірші-пісні,
Про тебе думаю я кожну мить,
Любов’ю серденько моє горить.
Я знаю: Бог прийняв тебе,
І ти у Царстві цім чекатимеш мене,
Бо ж обіцяв любити мене вічно,
Але життя, на жаль, минуло блискавично.
Колись з тобою ми пришвидшували час,
Щоби розлука не роз’єднувала нас.
Мабуть, не варто було це робити,
Та нам хотілось разом жити. Жити…
Дві половинки ми з тобою. Так.
Тому не можу заспокоїтись ніяк.
Наполовину я тепер живу,
Але за двох синочка нашого люблю.
У ньому – сенс життя мого й твого,
Бо він – дитя кохання чистого і щирого.
Я на землі оберігатиму його,
А ти із неба захищатимеш його.
Разом ми випросимо в Бога щастя рідним всім,
Щоби наповнивсь сміхом наш, Васильку, дім.
Хай діточки-онуки бешкетують в нім,
Нехай здоров’я буде вдосталь всім.
Спокійний і щасливий з Богом ти,
А на землі нехай ніхто не знатиме біди.
Коли ж настане мій, Васильку, час,
То вже ніхто не зможе розлучити нас.
Сьогодні рік…

26.11.2016р.

Цього ранку знову наснився мені мій Василько. На мить здалося, що ось саме це є моєю реальністю, а все решта – поганий сон. Чомусь раптово прокинулась, а через декілька хвилин написала цього вірша.

Вже майже рік я свічу свічку на вікні
І доглядаю, як квітник, могилу,
Молюся щиро і благаю Бога я,
Щоби прийняв до Себе мого Василька душу милу.
Щоби пробачив всі гріхи земні,
Бо добрих справ було у нього більше.
Щоб легше стало на душі й мені,
Бо сліз вже виплакала стільки,
Що ними можна б було спрагу втамувать,
Якби були вони звичайною водою.
Але не можу я не плакать, не ридать,
Коли лишаюсь в хаті самотою.
Тебе, коханий, я продовжую любить,
І, дякуючи Богу, у сни мої частенько ти приходиш,
Допомагаєш мені біль стерпіть,
Голубиш і цілуєш ніжно, але майже не говориш.
А я так хочу, щоб мені ти розказав,
Як ще душі твоїй допомогти і що зробити,
Чи зустрічаються у вічності, хто щиро так кохав,
І що для цього маю я зробити…
Я знаю: ти – мій янгол, бережеш
Мене, і сина, і усю родину.
Я відчуваю теплий погляд твій з небес.
Піклуєшся і далі, як про малу дитину.
З тобою я завжди і кожну мить
В уяві, любий, розмовляю.
І ти зі мною назавжди,
Бо щиро й вірно я тебе кохаю.
Вже незабаром рік, коханий мій,
Як нас з тобою вічність розлучила.
Навчилась я терпіти біль на людях свій,
Але у серці рана залишилась.
Її не може загоїти час,
Який минув, бо він мене, насправді, не лікує.
Як ти просив, я написала розповідь про нас,
Щоб знали, що кохання справжнє є, воно в душі живе-вирує.
І навіть смерть його не в змозі погасить,
Бо почуття це справжнє, а тому безсмертне,
Любила я тебе, і завжди буду я тебе любить,
Тому, коханий, ти не можеш вмерти.

25.11.2016р.

У краю коханім солов’ї співають.
Калини і верби коси розпускають.
Ранки чудові, вечори прекрасні.
А люди прості чомусь завжди нещасні –
Їх гноблять, і нищать, і волю ламають,
Навколішки хочуть поставить народ,
Але, як буй-тур, він захищає рідну Вкраїну від зайд і заброд!

22.11.2016р.

В серце закрались сумні відчуття,
І мені не дають спокою:
Де і коли загубилась доля моя?
Чому розлучила нас із тобою?
У снах, у думках ми назавжди разом –
Відчуваю тоді, що я оживаю!
А в серці моєму продовжує жити до тебе любов.
Юність-зрілість я згадую – і щастя тепло відчуваю…

22.10.2016р.

Полетів ти далеко-далеко
Й навічно.
Спілкуватися можемо зрідка
Й лише через сон.
І ніколи-ніколи, як той лелека,
Навесні не повернешся знов.
Так багато всього, любий, хочу тобі розказати,
А ще дужче, коханий,- пригорнутись до твоїх грудей.
Хочу твоє тепло і любов у реальності я відчувати,
Хочу весело знову дивитись на світ і людей.
Хочу поруч з тобою щасливою почуватись,
Хочу ніжно голубити й личко твоє цілувать…
Хочу слухати жарти дотепні твої
І щиро, як було раніше, сміятись.
Як я хочу усе повернути назад,
Щоб ніколи-ніколи з тобою не розлучатись!..
Коли всі свої справи земні я завершу,
То до Бога (а значить – до тебе) я полечу,
Щоби злитись могли наші зболені душі
(Ти сумуєш за мною, а я за тобою плачу-кричу).
Полетів ти чомусь від мене далеко-далеко
Й навічно.
Спілкуватися можемо зрідка
Й лише через сни…
А душа моя зболена просить:
– Пригорни…
                     – Поцілуй…
                                           – Обніми…

01.08.2016р.

Моя душа – обірвана струна,
Яка не може вже звучати.

Моя душа вся зранена, сумна,
Тому і радості не може відчувати.

Моя душа – суцільна рана,
Яку не можуть ліки загоїть.

Моя душа – моє велике горе,
Яке потрібно пережить.

Моя душа – налите слізьми море…
Болить мене, болить, болить…

30.07.2016р.

У справжніх почуттів минулого не буває:
Вони або є, або їх нема.
Щасливим є той, хто вірно і щиро кохає,-
Саме тоді навколо зникає пітьма.

Ти зі мною завжди і навічно
моїм серці продовжує жити до тебе любов).
А ти обіцяв любити мене вічно,
Тому маю звільнитись від болю і смутку оков.

Так. Це правда: тебе я не бачу щодня… Але відчуваю,
Розмовляю і раджусь з тобою завжди.
Бачу часто у снах, де з тобою спілкуюсь і навіть цілуюсь-кохаюсь…
Тому нерозлучними, любий, залишились ми.

Відчуваю потребу усім розказати
Про любов нашу щиру, якусь неземну, палку.
Такі почуття не лише у героїв романів, фільмів, казкок бувають,
А й у звичайних, як ми, людей. Наяву.

Переконана, знаю,  стверджую:
У справжніх почуттів минулого не буває –
Вони або є, або їх нема.
А щасливим є той, хто вірно і щиро кохає, бо зникає тоді довкола пітьма…

19.07.2016р.

Немає значення, скільки років маєш.
Важливими є почуття.
Коли ти по-справжньому й щиро кохаєш –
То це, повір, на усе життя!

17.07.2016р.

Мене часто запитують: “Як ти? Як ви?”
Відповідаю усім: “Ніяк”.
Тому що любов – це не коли з людиною якось.
Любов – це коли без людини ніяк…

30.06.2016р.

А я продовжую тебе любити,
Іще сильніше, як було колись.
Мені без тебе, любий, нецікаво жити.
Вернути б час… Хоча б на мить.

Пишу вірші, саджаю квіти –
Лікую душу так свою.
До дня народження планую закінчити
Писати розповідь про нас мою.

Переглядаю відео, тобою зняті,
І ті, що на весіллях ми були:
Як в молодості, ми закохані, крилаті!..
Таки щасливими, щасливими були!

А я продовжую тебе любити,
Бо не любить не можу я…

18.06.2016р.

Той, хто любив мене найсильніше,
Кому потрібна я була найбільше,
Хто піклувався всі дні і ночі,
Хто витирав заплакані очі,
Хто руку помочі подавав завжди вчасно,
Хто говорив “люблю” повсякчасно,
Хто ніжно-ніжно завжди цілував,
Хто мене вірно і ніжно кохав,
Розвеселити міг своєчасно,
На жаль, помер передчасно.
Я знаю: важко від втрати усій рідні,
Але попробуйте зрозуміти, як жити мені…
У ваших будинках – усе так само:
У мами є тато, а в тата – мама,
В сестри – чоловік, внучка і діти,
А я не знаю, куди себе діти,
Бо в нашій хаті не стало людини –
Коханого чоловіка і батька нашого сина…
Лиш той може нас до кінця зрозуміти,
Хто зміг таке в житті пережити.
Як жаль, нічого не можна змінити!..
Ми вперто вчимося по-іншому жити.

16.06.2016р.

Нова порція поетичного суму народилася в мені. Написала якось це частинами протягом тижня. Коли народжується черговий віш, на певний момент моя душа відчуває полегшення. Мабуть, це своєрідні ліки. Кожна людина по-своєму переживає горе. Я ось так.

Такої довгої розлуки
У нас ніколи не було.
Здавалось: все іще попереду,
Але насправді вже й життя пройшло.

Тобі, коханий, хочу розказати
Про те, як я тепер живу,
Хоча життям не можу я назвати
Свій стан. Насправді я існую, не живу.

Мабуть, мій любий, все-таки слабка я,
Хоч сильною мене завжди вважав.
Твоя любов, підтримка додавали мені сили,
Але, коханий, Бог тебе забрав.

Мабуть, не зможу повністю я відновитись,
Бо час минає, але біль сильніш
Їсть мою душу і шматує серце.
Він оселився, як господар, а не гість.

Я 200 днів не можу пригорнутись
До тебе, милий, мій Васильку дорогий.
Цілую твій портрет і плачу, плачу…
О, як потрібен ти мені живий!

Моя любов до тебе меж немає –
Тому так важко пережить розлуку цю.
Кохання в серці ще сильніш палає.
Шукаю сили, щоб стерпіти муку цю.

Фізичну працю можу всю робити,
Але без тебе, любий, я не можу буть.
Тебе я хочу приголубити, з тобою жити…
Коханий, будь зі мною. Чуєш, любий? Будь!!!

Мій милий, ти тепер живеш на небі,
А я поки гостюю на землі.
Душею завжди лину я, Васильку мій, до тебе,
Тому й пишу вірші – душі сумні пісні.

Такої довгої розлуки у нас ніколи не було…

30.05.2016р.

Уже півроку, як тебе нема.
Минає вже й весна,
І наступає літо,
Але в душі моїй  – все та ж зима…

Була на сповіді в неділю я,
А перед тим вночі у сні з тобою розмовляла.
У білому красивому костюмі ти прийшов –
Тому я дуже сподіваюсь, що Божая Родина вже тебе прийняла…

08.05.2016р.

Сумую за тобою дуже-дуже,
Не розумію, чому покинув назавжди мене ти в світі цім.
Але люблю тебе я ще сильніше, мій коханий муже,
Назавжди оселився в серці ти моїм.

І в серці, і в душі моїй ти завжди жити будеш,
Тобі звіряю всі думки свої.
Лише у снах мене, мій милий, приголубиш
І поцілуєш ніжно губи ти мої.

Від сліз не висихають мої очі,
Хоча про людське око я терплю.
Про тебе думаю я дні і ночі,
За твою душу Господа молю…

01.05.2016р.

Ой Васильку, Васильку, Василеньку мій,
Мій єдиний, коханий, чоловік дорогий.
Я не вмію без тебе у світі цім жить.
Буду завжди тебе я, мій рідненький, любить.

Час минає – без тебе дуже сумно мені,
Вогник пам’яті-свічки на моєму вікні
Хоче, любий, коханий, щоб ти бачив наш дім,
Знав, що завжди чекаю тебе я у нім.

Хтось придумав, рідненький, що рани лікує час.
Може, в когось це так, але це не про нас.
Вже п’ять місяців рана нестерпно болить,
Ні, не гоїться – ниє і кров’ю сльозить.

Я не знаю, не знаю, як у світі цім жить,
Мені сумно без тебе, моє серце щемить.
Хочу я пригорнутись до твоїх грудей,
Хочу разом з тобою одружити дітей.

В світлий день Воскресіння душі сумно моїй,
Побувала вже двічі на могилі твоїй.
Говорила з тобою і плакала я,
За тобою сумує вся наша рідня.

Ми не чуємо жартів веселих твоїх,
І ніколи не витреш сліз ти моїх.
Не любив, коли плачу. Хотів щастя мені,
Але болю завдав ненароком і мені, і сім’ї.

Я не хочу прийняти цю розлуку ніяк,
Я до тебе звертаюсь кожну мить просто так.
Про усе, що у серці, що у моїй душі,
Я сповідуюсь Богу і, коханий, тобі.

Прошу в Бога я сили, щоб свій хрест донести,
Щоб піднятись, воскрести, щоб далі іти;
Доробити із сином усе, що ми разом не встигли зробить,
В Бога Царство Небесне для нас випросить.

Хай молитва поможе збудувати небесний наш дім,
Щоб могли ми, коханий, у вічності жити у нім…
Ось тоді уже, милий, ніхто не розлучить нас –
Непідвладний над нами у вічності  час.

10.04.2016р. (вечір). Ще одна порція поетичних рядків, яка виринула з душі. Маю перевіряти зошити, а пишуться вірші. 

Так, Бог забрав тебе від нас,
Але Він позбавив тяжких страждань,
Які попереду тебе чекали…
Та я надіялась на диво-казку,
Де янголи тебе зцілити мали.

Ти завжди казав мені,
Що я – дитя наївне –
Щиро вірю у казкове, дивне.
Живу у світі нереально-містичнім,
А життя насправді буденно-реалістичне…

Та почуття наші – та ж сама казка!
Вони – не що інше, як Божа Ласка!
Мені у листі ти писав: “Любити тебе вічно буду…”
І я, коханий, ніколи тебе не забуду…
А в нашу казку, мій любий, я все-таки вірити буду!

10.04.2016р. Ця поезія народилась сьогодні. Вчора мені було дуже важко. Я навіть не змогла перед сином стримати своїх сліз, хоча намагаюсь їх не показувати, щоб не хвилювався. Вчора не змогла, на жаль. Сьогодні новий день, нова надія на щось краще, бо надворі наша з Васильком улюблена пора року. Я маю що згадати з нашого щасливого сімейного життя. Ці світлі спогади додають мені сили, бо я таки була щасливою у своїй сім’ї.

Цвітуть дерева,
квіти цвітуть,
пташки щебечуть,
радість несуть.

Радіють люди,
бо вже весна
тепло на крилах
всім принесла.

Люблю я весну
(це наша з тобою пора!)
Сумною видалась
цьогорічна весна.

Зима минула,
минув її час.
Та в моїм серці
смуток не згас.

Ласкаве сонце
сміється в вікні.
Я знаю, милий,
ти світиш мені.

Тебе я бачу
в промінні легкім.
А твій поцілунок –
у серці моїм.

“Змирись, – всі кажуть,-
не можна так…”
Та біль у серці
не гасне ніяк.

Зі мною завжди
в житті моїм
ти, любий, будеш
у серці живим.

Тебе кохаю
Ще дужче я.
До тебе лине
душа моя.

В молитві Бога
за тебе прошу,
щоби прийняв Він
душу твою

Будь біля Нього
щасливим ти.
Нехай тебе тішать
райські сади.

Твій сад, коханий,
рясно цвіте.
У кожній квітці
бачу тебе.

Люблю тебе я
просто без меж.
Любити буду
й надалі теж.

До тебе, любий,
шлю вірші-пісні.
Слова ці ніжні –
дарунок душі.

 

30.03.2016р. Сьогодні 4 місяці (122 дні) від того страшного чорного листопадового ранку.

Чотири місяці – як цілий вік –
Без милого неначе час спинився.
І так було й колись, було завжди…
Та зараз у душі моїй розлуки біль назавжди поселився.

Живемо зараз в різних ми світах,
Та наші душі розлучить ніхто не зможе.
Я вірю, що ми будемо разом,
Бо в цьому, знаю, нам Всевишній допоможе.

28.03.2016р. Сьогодні 120 днів, як не стало мого Василька.

Прокинувшись, я написала цю поезію. Просто записую те, що мені говорить моя душа.

Ти приходь у мій сон, ти приходь уночі й на світанку.
Розкажи ти мені, як живеться душі,
Що покинула тіло твоє того чорного ранку.

Якщо можна, скажи, чи прийняв тебе Бог вже до Себе,
Чи щасливий ти Там,
Бо так важко, коханий, без тебе.

Ти потрібний мені, щоби жити життям щасливим,
Ти потрібний сім’ї,
Ти потрібний, потрібний, потрібий!

Ти приходь у мій сон; розкажи, як без мене живеться…
Ти прийди, пригорни, поцілуй – 
Хоч у сні моє серце щастям всміхнеться…

Ти приходь у мій сон…
Ти приходь…
Розкажи…

22.03.2016р.

Я кохаю тебе,
Я люблю до нестями.
Ти назавжди зі мною,
Ти навіки із нами.

Знаю: сонцем весняним
Ти мені посміхаєшся,
Теплим дощиком ніжним
До щоки пригортаєшся.

Заговориш ти вітром,
Промінцем поцілуєш,
А на шибці зимовій
Казку ти намалюєш.

Ти назавжди у серці,
У моїм поселився.
Ти навічно зі мною
У душі залишився.

Я кохаю тебе,
Я люблю до нестями.
Ти назавжди зі мною,
Ти навіки із нами.

12, 20.03.2016р. 

Ми з тобою щасливо жили –
Так і в старості мріяли жити.
Почуття наші щирі й взаємні були…
Ми по-справжньому вмієм любити.

Бог забрав тебе, любий, від нас –
Зруйнувався зв’язок тілесний.
Та любов не зруйнує розлуки час.
Ми зустрінемось в Світі прекраснім.

Господь бачить невтішне ридання моє,
Чує крик мій в самотній кімнаті.
Хочу слухати й чути я слово твоє –
Хочу бачити в рідній хаті.

Вже весна розцвітає знов,
І надія разом розквітає.
В моїм серці й душі пломеніє до тебе любов,
Хоч тебе, мій коханий, вже поруч немає.

Бо кохання – то дар від Бога!
Й коли справжнє – то завжди прекрасне!
Закінчилась, на жаль, наша спільна життєва дорога,
Але знай, що моє почуття до тебе не згасне!

Ми по-справжньому вмієм любить…

06.03.2016р.

Ще одна дата у нашому з Васильком житті. Ми 28 років тому почали зустрічатися. Ще одна 8-ка у нашому житті (6+3+1+9+8+8=35 (3+5=8)). Цього дня, точніше ночі, зародилося наше велике почуття, яке привело нас на весільний рушничок щастя 29 жовтня 1988 року. Сьогодні 98 днів, як помер мій коханий (9+8=17(1+7=8)). Розпочинаю друкувати свою розповідь про нас “Я буду любити тебе вічно!”

                                                     Я буду любити тебе вічно!
                                                                                 Коханому чоловікові присвячується
Переживаючи важку депресію після смерті мого коханого чоловіка, я читала-перечитувала наші листи. Ставало ще важче, бо стільки любові, надії на майбутнє у них, стільки сподівань. Наше спільне сімейне життя тоді тільки починалося. На жаль, дуже швидко пролетіло. Здавалося, що все ще попереду. І так мало бути. Ми вірили, що вже цього року зможемо жити, менше працюючи, більше відпочиваючи, насолоджуючись життям у своєму затишному для нас домі. Адже ми самі його звели. Хотіли одружити нашого єдиного сина, якого безмежно любимо. Хотіли няньчити онуків. Хотіли…
Історія нашого кохання розпочалась у березні 1988 року.
… У танцювальному залі лунала музика. Ми із сестрою, яка приїхала до мене в гості з Волині, вже думали іти додому – нудно чомусь було на тій дискотеці. І тут на танець мене запросив дуже красивий хлопчина. Я, мов зачарована, мовчки пішла слідом за ним. Серце так билося в грудях, що, здавалося, його стукіт чули усі довкола. Повітря не вистачало. Я, чесно кажучи, не впізнала Василька. А ми ж із ним зустрічались деякий час у школі! Потім, коли приїжджала додому, навчаючись у Луцьку, він декілька разів проводжав мене. Але те, що я відчула цього вечора, не можна було ні з чим порівняти! Здавалось, що у мене виросли крила, що я не танцюю, а літаю під небесами із найкрасивішим юнаком!.. Йшли додому, тримаючись за руки. Від його гарячих поцілунків, ніжних обіймів і солодких слів приємно паморочилась голова…
Домовились зустрітись в обід, бо ввечері він мав їхати до Одеси на навчання (приїхав на святкові додому). Цієї ночі я побачила віщий сон, з якого зрозуміла, що Василько – моя доля, мій суджений. Я зрозуміла, що він – МІЙ! Обнімала і цілувала подушку, шепотіла слова любові, а зранку відчувала таке душевне піднесення, якого в мене ще зроду не було. Я так довго мріяла про таке почуття! У житті стільки було розчарувань. Здавалось, що десь я загубила свою долю. А тут… Аж подих перехоплює навіть зараз, коли пишу про це.
Наступного дня було привітання з 8 Березня, смачні цукерки в подарунок, ніжні слова, обійми і поцілунки, поцілунки, поцілунки… Цього ж дня ми попрощалися, бо Василько їхав до Одеси. У мене було таке враження, що сонце засвітило яскраво, та раптом заховалось за хмари. Як не хотілось розлучатися! Я ще не знала розумом, але серце вже відчувало, що закохалася у цього чарівного хлопчину на все життя…

 07.03.2016р. (продовження)

Василько обіцяв написати листа, коли заїде. Почалось довге очікування. Дні минали, минув тиждень, а обіцяного листа не було. Що ж робити?.. Адреси я не знаю, щоб написати. Але ж і гордість у мене є. Як писати першій, коли він обіцяв це зробити?! І тут я вперше переступила через себе. Попросила свого однокласника взяти адресу у Василькового тата, начебто для мого брата, який служить в армії. Але відважилась написати листа аж 1 квітня: «Васильку, здрастуй!
Тебе, мабуть, здивує мій лист. Чекала-чекала, що ти напишеш, але вирішила зробити це першою. Дуже захотілось поговорити з тобою.
Я знала, що ти не напишеш. Чому? Коли людина впевнено про щось говорить, то обов’язково вийде не так, як думає вона. Знаю це по собі. Бачу – ти такий самий…» Якби ви знали, як мені важко було так стримано писати! Мені хотілось вихлюпнути на папір всю силу своїх почуттів! Але гордість цього не дозволила зробити…
Написала, надіслала і знову продовжила чекати. Якою ж була моя радість, коли 9 квітня отримала листа від дорогої для мене людини! З нього я зрозуміла, що Василько, заїхавши, написав мені, але я чомусь того листа не отримала. Боже, як добре, що я переборола свою гордість і написала йому! Василько назвав мене розумницею. Мені навіть страшно уявити, що було б, якби я не написала йому. Він же думав, що я не відписую! Справді, розумниця. Ось уривок із його відповіді: «Снишся мені майже через день. І сни такі чудненькі. Може тому, що весна, а може тому, що довго не бачив. Ти мені обіцяла написати про свої сни. Я надіюсь, що в наступному листі прочитаю.
У моїх снах я обнімаю, цілую… ніжно… тебе (пунктуація авторська). А наяву вдається тільки поговорити. І це також добре». У своїй відповіді я вже не стримувалась: «Вчора нарешті отримала твого довгожданного листа і, якщо чесно, почувала себе найщасливішою людиною в світі… Не можу зрозуміти, як трапилось, що першого твого листа не отримала. Де він міг подітись? Та добре, що вже є вісточка від тебе, а то не знала, що й думати.
Місяць, навіть трошки більше (місяць і два дні) минуло, як ми бачились. Васильку, дорогенький, якби ти знав, як я скучила за тобою. Так хочеться зустрітись, поговорити. Хочеться поцілуватись не в листах, не в снах, а наяву. До речі, про сни. Мені сниться те ж, що і тобі. Я дуже-дуже хочу, щоб все це збулось…»

08.03.2016р. (продовження) Сьогодні  минає 100 днів без мого Василька. І  знову число 8. 

У наступному листі була листівка із чарівним кошеням. «Прогулювався містом, побачив листівку в кіоску. На ній щось середнє між кішкою і … Може, я і помиляюся, так як це створіння не має риженького кольору. Якщо спільного нічого не побачиш, залиш, як талісман… Закінчую свого листа, заплющую очі і перед собою бачу тебе. Нахиляюся і ніжно цілую… Знову промах. Але цей аркуш збереже, а може, й передасть весняні почуття».
Я для нього була «кицінька», «кіса», «киця Миця», «Мицінька». Оскільки кішок я обожнюю, то все це звучало для мене, як музика. Мені дуже подобалося спілкуватися з цим хлопчиною, який так ніжно передає свої почуття (у нього ще й почерк чудовий).
Свого третього листа я вже розпочала звертанням «Дорогенький Васильку, здрастуй! Хочеться написати тобі щось хороше, приємне…
Твій лист читала-перечитувала. Настрій, з яким ти його писав, частково передався і мені. Дякую тобі, дорогенький, за такі хороші листи.
Все частіше і частіше згадую все, що пов’язане з тобою. І тоді все більше і більше хочу нашої зустрічі…
Дивлюсь на те кошеня, яке ти мені вислав. Не можу втриматись, щоб його не поцілувати, – таке воно гарненьке…»
8 травня написала коротенького листа, у якому шкодувала про те, що 9 числа ми не зустрінемось, бо Василько мав їхати на весілля. А 10 травня ввечері пролунав телефонний дзвінок. У слухавці звучав чоловічий голос, який про щось мене запитував. Як він сміє мені телефонувати, коли я чекаю свого Василька?! Я кинула слухавку, щось невиразне сказавши. Цього разу на впертий дзвінок відповіла мама. Потім передала слухавку мені. Той самий голос сказав, що він – Василько. Я ж по телефону з ним жодного разу не розмовляла! Як я не впізнала голосу найдорожчої мені людини?! Летіла на зустріч, наче на крилах. Я так довго її чекала – більше двох місяців! Говорили і не могли наговоритися, цілувались – і не могли націлуватися… Наскільки довго тягнувся час без Василька, настільки швидко він летів, коли ми були разом. Хотілось його зупинити, щоб довше побути разом…
Через день він поїхав знову. Знову почалось чекання-листування. Знову потягнулись довгі, інколи безкінечні, дні. Але якими приємними були ті листи: «Дорогенька Оксанко, здрастуй! Приїхавши в Одесу, написав тобі листа. А наступного дня одержав твого. Коли його побачив, так зрадів, а ще приємніше було його читати. Велике спасибі за ці душевні, ласкаві слова.
Живу спогадами про ті «хвилини», які провів з тобою. Дійсно хвилини: час пролітав чомусь так швидко. Продовжити б їх на якесь «n» число.
Сиджу на парах, йду по вулиці, лежу на ліжку.., а перед очима бачу твій образ. Особливо запам’яталися хитруваті, по-весняному зелені очі, гарячі губи, ласкаві руки і легка хода. Усіх дрібниць я не можу передати словами. Це так починають діяти якісь внутрішні сили. І я стараюсь оволодіти собою, щоб отримати на бал вищу оцінку, не попасти під трамвай або якусь машину, переходячи дорогу. А в снах…Там… Погано, що скоро світає. Сиджу на парах, а думки літають всюди». (малюнок кіски у листі від 22.05.88р.)
«Дорогенький Васильку, здрастуй! Цілий день ходжу під враженням твого листа. Аж дивно, де в хлопця береться стільки ніжних, теплих слів. Ти собі не уявляєш, Васильку, який ти хороший. Я в цьому переконуюсь з кожною зустріччю, з кожним листом твоїм. Не знаю, як буде далі, але тепер я почуваю себе щасливою. Щасливою в повному розумінні цього слова. Щасливою тому, що в мене є ти, такий хороший, такий добрий, ніжний… Залишайся таким і далі… Цілую мого Василька в губки, щічки, очки». У наступному листі писала таке: «Дні зараз такі довгі, що не можна витримати… Тобі, мабуть, час летить швидше, ніж мені тут. Інколи здається, що він зупиняється, і день ніколи не закінчиться. А коли з тобою, тоді все навпаки: години здаються хвилинами, а все навкруги – надзвичайно красивим і чарівним. Хочу знову піти в ліс, на Лису гору, але не сама, а з тобою.
Не можу ніяк привикнути до того, що рідко тебе бачу. Тому дуже скучаю.
Часто задумуюсь: що б я робила, якби в мене не було тебе? І не можу дати відповіді. Раніше я просто існувала, а тепер живу. Живу нашими зустрічами, нехай і такими недовгими. Живу тими листами, які отримую від тебе. Живу надією на швидке побачення з тобою, мій дорогенький..»
Так. Я вже давно зрозуміла, що кохаю цього юнака. Кохаю вперше в житті по-справжньому! Лише тепер зрозуміла, що все, що було до Василька, було нікчемним, не потрібним, не вартим уваги і часу.
Щасливою почувалася, бо він, склавши іспити сесії, не залишився на практиці в Одесі, не поїхав у будівельний загін, як спершу планував, а примчав додому. Значить і він зрозумів, що любить мене. Яке це щастя: кохати і бути коханою!

09.03.2016р. (продовження)

Влітку ми насолоджувались один одним. Це було найщасливіше літо в нашому житті! Моє і Василькове кохання дуже швидко розквітло справжніми і взаємними почуттями. Щодня бачитись, спілкуватись наяву, а не в листах; відчувати один одного реально, а не на відстані, ходити, тримаючись ніжно за руки, дивитись у закохані очі один одного – більшого щастя для нас годі було шукати!..
Саме Василько завіз мене цього літа на море. На початку серпня ми поїхали в Одесу. Сонце, безмежна блакить моря, названого Чорним, піщаний берег, канатна дорога, катання на катамаранах, проживання у приватному будиночку, який ми винайняли для себе… Це був чудовий чарівний відпочинок! Я навіть про таке й не мріяла! Мені було інколи страшно, щоб ця казка не закінчилася…
Того ж серпня поїхали в гості до моїх рідних на Волинь (Василька з ними познайомила швидше, ніж зі своїми батьками). Тьотя Катя (мамина сестра) написала у своєму листі таке: «… Вчора поїхала Оксана з Васею. Нам всім дуже Вася сподобався (у листі «понравився»). Спокійний і красивий, так що нехай Оксана довго не тягне, а прийде Віталік – і нехай женяться… Хлопець гарний, з нами навіть поцілувався, як від’їжджав…»
Так, я хочу вийти заміж за цього чудового юнака! Красивого, розумного, вихованого, жартівливого, люблячого, ніжного, сильного… Я зрозуміла, що ми створені одне для одного. Відчувала повну гармонію у стосунках. Відчувала, що ми – дві половинки єдиного цілого. Рада, що не помилилася. Одружитися також запропонувала першою, коли ми ще були на Волині. Він радо погодився.
Цього ж золотого серпня разом були і на весіллі Василькових одногрупників у Білобожниці поблизу Чорткова. Я не дуже пам’ятаю весілля, але знаю, що мені з моїм коханим було дуже-дуже весело і надзвичайно добре. Думка про одруження не покидала нас. У вересні він прийшов по мене у школу і ми занесли заяву, вдома Василько сказав батькам у той день, коли ми це зробили. На заручинах його мама намагалася переконати нас ще не одружуватися. Вона хотіла (і це зрозуміло), щоб Василько спершу закінчив навчання, щоб він потім ще здобув вищу освіту. Йому був лише 21 рік (мені ж 13 серпня уже виповнилося 22), тому, звісно, його мама не в захопленні була від нашого рішення (так мені здалося). Але ми дуже-дуже хотіли стати чоловіком і дружиною перед Богом і людьми! Я так і відповіла: «Я буду чекати не просто свого хлопця, а законного чоловіка». Вирішили весілля відсвяткувати 07 листопада 1988 року. Сподівались, що до того часу повернеться з армії мій брат Віталік, який є Васильковим товаришем. Однак ресторан у Микулинцях на це число вже був замовленим, тому визначилися з іншою датою – 29 жовтня.
Почалась радісна підготовка. Я найщасливіша людина – моя мрія здійснюється: найкращий у світі юнак стане моїм законним чоловіком!
Саме тоді я почула, як Василькова мама сказала, щоб він подякував моєму стрийкові Міші. Так я довідалася про давній випадок, який трапився з Васильковою мамою незадовго до її одруження…
Одного разу вона разом із дівчатами на обідню перерву пішла до річки скупатися (працювала кухарем у нашому інтернаті). Коли її почала затягувати круговерть, саме мій стрийко, який тоді навчався у 7 класі, не розгубився, а врятував її. Як тісно переплітаються людські долі! Мій стрийко врятував дівчину, яка потім вийшла заміж і згодом народила мого майбутнього чоловіка. Це – доля… І я вдячна своїй долі за те, що звела нас із Васильком. До речі, стрийко і Василько народилися 8 лютого!..
Ввечері 19 жовтня ми таємно обвінчалися у церкві села Велика Лука, що біля Мишкович. Організувала нам це стриянка Надя – дружина Василькового хресного Євгена. Отже, перед Богом ми вже стали чоловіком і жінкою. Вдома у Василька тихенько відмітили цю радісну подію, зняли обручки, він провів мене до мого дому, а сам повернувся до свого.
З нетерпінням чекали 29 жовтня. День видався похмурим і дощовим. Але ж хіба це може затьмарити наше щастя? Весілля було дуже веселим. Багато гостей сказали, що не були ще на такому гарному весіллі. Далі мав бути медовий місяць, але в нас, на жаль, було лише 9 медових днів, бо 8 листопада Василько вже від’їжджав до Одеси на навчання. Напередодні повернувся з армії мій брат (на весілля він не встиг, бо тиждень був у дорозі, адже служив на космодромі «Байконур» у Казахстані).

10.03.2016р. (продовження)

І знову почались листи й чекання. «Васильку мій любий, здрастуй! Вчора тебе провела, дорогенький, а здається, що пройшла ціла вічність. Час так помалу тягнеться без тебе, що мені стає страшно. Якби в мене ще в суботу був вихідний, то приїждждала б хоч на день, щоб побачити, пригорнути, поцілувати свого любого чоловіка. Пишу тобі, а сльози самі котяться з очей. На душі якось так важко. Я звикла, що бачу тебе, Сонечко моє, кожен день, а тут… Швидше б летів час. Швидше би побачити тебе, мій любий. Я вже так скучила!..
Я дуже-дуже чекатиму на твої листи, а ще дужче – на тебе, моє коханнячко…
Часто цілую обручку, а в уяві – тебе, мій любий».
У листі від коханого прочитала наступне: «Оксаночко моя люба, здрастуй! В суботу одержав від тебе листа! Як я зрадів. Я відчував, що ти напишеш. При вході в гуртожиток на столі я ще здалеку побачив листа з твоїм почерком. Мені так захотілося все залишити і приїхати. Я хочу бути з тобою кожну хвилину, кожну секунду… А в думках завжди тебе бачу. Я такий радий, що в мене є ти, моя любима, кохана, найкраща від усіх-усіх Оксаночка – «Миця». Листа твого так уважно читав на парі, що не почув, коли мене запитали. На перший раз пронесло з двійкою…
Міцно обнімаю, ніжно ласкаю, цілую свою кицю Оксанку…»
13.11.1988р. «Васильку мій любий, здрастуй! Сьогодні, в неділю, отримала твого листа. Приїхала з Тернополя, а він мене вже чекає. Прочитала – і ніби з тобою поговорила. На душі стало веселіше. Але ще більше захотіла побачити тебе, дорогенький Васильку. Ти запитуєш, чи я відчуваю, що ти мене в уяві обнімаєш, цілуєш. Якщо ти відчуваєш, що я тебе цілую (а я це також роблю в уяві), то і я твої поцілунки відчуваю на відстані. Васю, любий, я хочу до тебе. Дуже-дуже хочу. Чуєш?.. Не знаю, як витримати без тебе ще стільки часу. Звикла, що ти завжди біля мене і відвикати тепер дуже важко. Ти знаєш, правду говорять, що чоловік і жінка – одне ціле. Ось і мені здається, що одна моя половинка поїхала, а друга залишилась. І я, як і ти, живу тим днем, коли ми знову будемо разом…»
14.11.1988р. «Моя мила Оксаночко, здрастуй! Даю відповідь на твій лист. Як добре одержувати листи і з таким ще змістом.
Я хочу додому до тебе, щоб бути з тобою. Помагати тобі у всьому, а коли появиться вільна хвилинка, поцілувати, пригорнути. Я хочу написати тобі, що я тебе ЛЮБЛЮ. Люблю всією душею, всіма живими клітинками. Жалко мені, що тебе немає поруч. Ще трошки потерпимо – і будемо завжди разом…»

11.03.2016р. (продовження)

17.11.1988р. «Васильку мій любий, здрастуй! За моїми підрахунками, сьогодні повинен був бути лист. Прийшла з роботи пізніше, пошти ще не було. Я весь час виглядала у вікно, чи не йде листоноша. Так і не дочекалась. Пішла до тебе додому, поприбирала в хаті. Йду додому і маю передчуття, що на мене чекає твій лист. А в центрі зустріла Віталіка. Тільки подивилась на нього – зразу зрозуміла, що є щось від мого Василька. А коли сказав, що прийшло аж два листи, я додому мало не бігла (бігти не могла, бо слизько). А вдома читала-перечитувала дорогі рядки. І де в тебе береться стільки теплих, ніжних і таких потрібних слів? Сонечко моє любе! Я також хочу тобі написати, що люблю. Ні, Васильку, це вже не те слово, яке тепер може передати мої почуття до тебе. Те, що робиться в моїй душі, вже сильніше за любов. На жаль, люди ще не придумали назви, і я не знаю, як назвати це почуття. Та ти повинен відчути це сам, дорогенький, і це буде найкраще. Дуже хочу, щоб ти був щасливим, щоб ніколи не нарікав на свою долю. Мені тебе дуже не хватає. Але потім ми будемо завжди-завжди разом. А покищо замість поцілунків та кохання будуть ніжні теплі листи, які піднімають настрій, зігрівають своїм теплом…
P.S. А ти обручку носиш? Я свою навіть на ніч не знімаю. До неї так звикла, що коли часом зніму, як щось роблю, що можу її подерти, то мені чогось не вистачає».
20.11.1988р.
«Оксаночко моя дорогенька, здрастуй!
… Я відчував, що сьогодні буде від тебе лист. Як я їх чекаю, моя Оксаночко! Пиши мені, не ображайся на мене, що мало пишу. Я раніше не писав листів, просто не любив. А зараз пишу майже через день. Пишу тому, що не можу мовчати, приховувати. Я хочу, щоб ці листи були якоюсь маленькою частинкою моїх почуттів. Чому маленькою частинкою? Я всіх своїх переживань, почуттів не можу передати словами. З кожною хвилиною я тебе люблю, кохаю все більше і більше. І цим почуттям границь ніколи не буде.
Даю відповіді на твої запитання. Обручку ношу завжди і всюди. Я також привик до неї. Коли вона на руці, точніше на пальчику, мені здається, що ти поруч…
У технікум приїжджають «купці». Запрошують на роботу до себе. А я хочу додому до своєї жінки… Твій Вася. Міцно цілую, пригортаю! Па-па. До зустрічі!»
Траплялося, що наша пошта губила або затримувала листи. Бувало, що листа, написаного Васильком пізніше, отримувала швидше і навпаки. Пошта не могла зрозуміти того, що робилося в душах закоханих, для яких листи – єдиний на цей час спосіб спілкування…
17.11.1988р.
«Моя люба, мила Оксаночко, здрастуй!
… З листа зрозумів, що ти ще не отримала від мене ніякої вісточки. Мені дуже шкода. Коли приїхав, написав. Чому так сталося? В тебе виникло ряд запитань. Міняти паспорт чи ні? Якщо ти думаєш залишатися моєю жінкою назавжди, тоді це обов’язково. Чи думаю про жінку? У моїх думках ти завжди поруч зі мною. А в снах ще ближче. Ти мені так часто снишся і все така гарненька. Я горджуся, що в мене є така жінка. Оксанко, любиш мене так, як раніше?.. Не зачерствіли твої почуття до мене?..
Оксанка, в тебе, може, виникло якесь недовір’я? Викинь з голови. У моїх думках навіть близько немає, щоб я собі щось дозволяв таке… Навіть і не тягне…
Завтра, напевно, одержу листа від своєї дружини. Підписую дальше Бурезі (Дзюмі), так як ти паспорта ще не поміняла. А може, ти підкажеш, як бути мені? Цілую ніжно, пригортаю. Па-па. Твій Вася».
Моя відповідь на цього листа (22.11.1988р.): «Мій любий Васильку, здрастуй!
Отримала твого листа. Хоча сьогодні пішло до тебе два моїх листи, я все рівно відпишу своєму любому чоловікові. Я тобі, дорогенький, у кожному листі пишу, що люблю, люблю більше, ніж коли-небудь. Моє серце не може до тебе зачерствіти чи охолонути. Чуєш, мій Васильку? А жінкою твоєю я збираюсь бути все життя. І паспорт здала на обмін вже тиждень тому (я написала тобі про це в одному із попередніх листів).
Я рада, що ти мене бачиш у снах, думаєш про мене. У мене, мабуть, немає такої хвилини, коли б не бачила перед собою твого образу. Бачу кожну рисочку на дорогому і милому обличчі. Ніколи не могла уявити, що в мене буде такий хороший чоловік (трошки боюсь, щоб не вректи)…
Обнімаю і цілую тебе, мій любий. Чекаю. Твоя Оксана.
P.S. Листи адресуй Бурезі О. Я на пошті, коли ти тільки поїхав, сказала, що листи будуть іти на друге прізвище. Вони вже знають, хто така Бурега Оксана. Цьом-па-па!»

12.03.2016р. (продовження)

24.11.1988р.
«Васильку мій любий, здрастуй!
Цілий день чекала пошту: то у вікно вигляну, то надвір вибіжу. Боялася, що вже сьогодні не принесуть. Але вони знають, як я чекаю цих листів. Десь коло сьомої вечора отримала твого листа. Мама сказала, що недаремно цілий день чекала-виглядала.
Я також дуже-дуже хочу бути з тобою поряд. Ще якось перемучимось, щоб ти закінчив цей технікум, а там я без тебе нікуди. Якщо захочеш вчитися, то я також з тобою поїду. Куди ти – туди і я, бо більше сама не зможу…
Васильку, давай разом будемо підганяти час, щоб швидше зустрітись. Ти знаєш, як це зробити? Я – ні. Але давай…
Цілую, Васильку, тебе ніжно-ніжно. Відчуваєш? Твоя Оксана».

26.11.1988р.
«Мій Васильку любий, здрастуй!
Не можу витримати, щоб не поговорити з тобою, мій дорогенький. Сьогодні субота. Хочу, щоб завтра лист пішов, бо у понеділок на пошті вихідний. Можливо, ти цього листа отримаєш у вівторок. Я дуже хочу, щоб так було. Чому? У вівторок, 29 листопада, – місяць від нашого весілля. Ось і закінчується наш медовий місяць…
Ще три тижні до нашої зустрічі. Як хочеться побачити свого любого чоловіка! Хочу наяву відчути твою ніжність і ласку. У снах я бачу тебе таким хорошим, таким ніжним, що зранку не можу і не хочу прокидатися. Хочу довше, хоч у сні, побути з моїм милим Васильком.
Коли вдома прибираю, згадую, як ми з тобою разом прибирали. Самій скушно. Але так треба. Я це розумію…»

29.11.1988р. (лист вийшов з Одеси 30.11.1988р., рівно за 27 років до Василькової смерті).
«Оксаночко люба моя, здрастуй!
У моїй групі знають всі, що мені часто-часто приходять листи від тебе. І я дуже задоволений, що в мене така чемна, розумна жінка. Я також стараюсь не відставати…
У цьому листі, моя Мицінька, хочу написати, що на дівчат не задивляюся. Вони мене вже не цікавлять. У мене є ти, моя люба Оксаночка…»

29.11.1988р.

«Василеньку мій любий, здрастуй!
Сьогодні місяць від нашого весілля, і подарунком мені став твій лист. Спасибі тобі, любий, за ці теплі і ніжні слова. Вони мені так потрібні, особливо тепер, коли я так довго не бачила свого любого чоловіка. Так. Часу до зустрічі залишається все менше і менше. Але для мене це ще багато…»

13.03.2016р. (продовження)

01.12.1988р.

«Моя люба Оксаночко, здрастуй!

Сьогодні перший день зими. Зараз 24 00,а я вирішив написати листа. Сьогодні одержав від тебе два листи. Одного взяв, а другого ввечері принесли хлопці. Мені так захотілося поділитися своїми думками з тобою. Побути рядом, але знову переведу дух, налаштуюсь на витримку і буду чекати твоїх ніжних, приємних за змістом листів. Чомусь час так довго тягнеться. Скоріше б додому, до своєї любої Оксанки…

Новин немає таких цікавих, все по-старому.

Ні, є одна. Хочу написати, що люблю, люблю, люблю. Ще міцніше, в 1000 разів, а може, й більше. Ну, звичайно, більше…» (є малюнок)

 «Васильку мій любий, здрастуй!

Вчора в нас чомусь пошта не працювала, то листа твого отримала сьогодні, у четвер, 1 грудня. Може, він прийшов ще вчора, а може, сьогодні. Та це неважно. Головне, що ти пишеш мені, що любиш, хочеш нашої зустрічі. Я щаслива, що в мене є ти – найкращий у світі. Коли отримую твої листи, сповнені любові, стаю ще щасливішою. Таки неправда, що на папері не можна передати своїх почуттів. Можна. І ти, мій любий, вмієш це робити.

Васильку, рідний, нам залишається до зустрічі трошки більше двох тижнів. Я хочу уявити її, але повністю це зробити не можу, як не стараюсь. Згадались ті зустрічі, коли ти раніше приїжджав. Пам’ятаєш, Васильку? При одній згадці серце починає частіше стукати і почуття приємного хвилювання розходиться по всьому тілу… Кожної ночі засинаю з думкою, що на одну ніч стає менше до часу, коли буду разом із любим чоловіком.

Васю, ти написав, що дуже зрадів, що я вагітна. Мені так стало прикро, що це не так. Із листа зрозуміла, що якщо родити до 1991 року, то буде дочка. Я правильно зрозуміла? Васильку, а близнята в нас ніяк по тих підрахунках не виходять?А? Запитай-но тих, що вираховували…»

14.03.2016р. (продовження)

03.12.1988р.

«Васильку мій любий, здрастуй!

… Сьогодні йшла зі школи додому, зустріла Котиків (тьотю Мілясю та її чоловіка). Поздоровалась з ними, а він питає: «Василя нашого любиш?» «Люблю», – відповідаю. А він тоді каже: «Ти нагрянь зненацька в Одесу». Васю, а що було б, якби я справді так приїхала? Ти зрадів би чи ні?

Я допишу листа і лягатиму спати. Хочу, щоб приснився мій Василько. Завтра неділя. Спати буду довго, то й з ним побуду довше. Тільки приснись мені, любий.

Обнімаю і цілую тебе, мій рідний. Чекаю з нетерпінням. Твоя Оксана».

 05.12.1988р.

«Васильку мій любий, здрастуй!

Серце мене не підвело. Воно відчувало, що прийде лист від милого. Так і сталося. Я зайшла на пошту, а мені зразу: «Видно любить чоловік, бо майже кожного дня приходять листи». Так приємно стало, і на душі так легко і радісно. Ти мій найкращий, наймиліший і найрідніший…»

 06.12.1988р.

«Васильку мій любий, здрастуй!

Сьогодні отримала твого листа…

Вася Марійчин зробив весільні фотографії. Дивлюсь на них і згадую все. Я вишлю тобі зо дві. Є одна, на якій ти вийшов просто чудово. Я тобі її не висилаю, бо сама хочу на неї дивитися…

Мені так тебе не вистарчає, дорогенький Васильку. Не знаю, як ще витримати цих півтора тижня… Йшла до тебе додому після уроків і думала: зараз прийду, а мій Василько вдома. Так настроїлася, що тебе побачу. Прийшла і кажу до мами: «Вася не приїхав?» Вона здивовано подивилась на мене. Я тоді розказала сон, в якому бачила бійку. А мама каже: «Та він якби приїхав, то де б сидів дома? Вже знайшов би тебе»…

Ще конспектів на завтра не писала. Не хочу. Хочу тебе, любий мій, побачити. Хочу, щоб тобі було по-справжньому добре і приємно. Добре не лише від теплих слів, якими стараюсь передати хоч частину того, що наповнює душу, а відчути теплоту реальну, яку я бережу для тебе, мій хороший. Якби в мене була можливість поїхати до тебе, поїхала б хоч зараз.

Найгірше чекати і доганяти. Таки правда. А в житті так часто доводиться це робити. Я не хочу більше чекати. Хочу кожен день бачити свого Василька. З першого нашого березневого вечора хотіла, щоб ти став моїм назавжди. Правда-правда. З першого вечора. Я, можливо, спочатку сама собі в цьому не признавалась. Але в душі дуже-дуже цього хотіла. А ще більше хотіла, щоб збувся той сон, який я бачила в ніч після нашої зустрічі. Памятаєш, ти запитував, що мені снилось? Я тобі не сказала, бо хотіла, щоб він збувся… Не знаю чому, але все, про що я мріяла (маю на увазі те, що звязане з тобою), збулось. Лише одного ми поки що з тобою не зробили. Ти вже здогадався, куди я хилю? І Валя в листі ось що написала: «З первісточком своїм не затягуйте»…

Дорогенький мій, мій найкращий, і я тебе люблю більше (не знаю, в скільки разів). Але знаю точно, що це число дуже велике».

 07.12.1988р.

«Оксанко моя люба, здрастуй!

Сьогодні щасливий день, отримав три листи від тебе (за 1, 2, 3 грудня).

У твоєму листі приховується якийсь сумнів. Я про свою поведінку напишу тобі. Тебе це найбільше цікавить, правдя?

Веду осілий спосіб життя, сплю сам один, зовсім один. Ранком просинаюсь, як завжди, не виспаний. Спішу на пари…

А на парах сиджу і думаю про свою жінку: чому вона мені цієї ночі не приснилася? Чи лежав не так, а може, думав не про це, коли лягав спати? Але думається завжди оте одне.., коли засинаю…

… схопив двійку з економіки. Вона ось так виглядає в журналі 2/. Прийдеться відробляти. Напишу листа і буду, напевно, вчити…»

15.03.2016р. (продовження)

Як жаль, що Василькових листів вже майже нема! Але частково їх зміст можна зрозуміти із моїх. Ми ж з ним листами розмовляли. Важко було терпіти довгу розлуку. Інколи аж нестерпно! Листи були тою цілющою вологою для спраглих душ, підтримували та окриляли.

08.12.1988р.

«Васильку мій любий, здрастуй!

Мала перший і другий уроки, зараз «вікно», потім ще два уроки. Можу писати конспекти на завтра, але краще поговорю з тобою, мій рідний. Часу до зустрічі залишається все менше і менше. Але все більше не терпиться побачити свого любого чоловіка. При одній лише думці про зустріч серце завмирає. Адже вже більше місяця (сьогодні місяць і два дні) ми, любий, не бачились. Надіюсь, що в нас більше не буде таких довгих розлук.

У попередньому листі написала, що більше не хочу бути без тебе. Васильку, ти добре подумав, коли мені писав в одному з листів, що більше не будеш вчитися? Я хочу, щоб ти вчився, якщо цього хочеш ти…

Якщо сьогодні прийде від тебе, Васильку, лист, то ввечері ще напишу відповідь. Ніжно обнімаю, любий, цілую. Твоя Оксана. Па-па… Приїжджай скоріше! Я дуже-дуже чекаю!»

09.12.1988р.

«Васильку мій любий, здрастуй!

Отримала твого листа. Добре, що в тебе все нормально, бо ми всі дуже переживали. По телевзору показували декілька разів те все, що сталося в Одесі.

Я тільки що прийшла від тебе. Тато показав поздоровлення, що прийшло з Канади. Вони написали, що 29 жовтня піднімали за нас тост і співали «Многая літа». Уявляєш? Приїдеш, подивишся, прочитаєш…

Мені дивно, що від мене немає листів. Я писала майже щодня, бувало, посилала на день по два листи. Може, у вас і пошта кілька днів не працювала? Я, любий, знаю, як хочеться отримати листа. Сьогодні два рази бігала на пошту: перший раз прийшла – ще не привезли, а на другий раз мені дали твого листа. Добре, що зайшла другий раз, а то прийшлось би чекати-мучитись до завтра, бо сьогодні вже пошту не розносили.

Ти пишеш, що лягаєш в холодну постіль. Васильку, я також. Так вже надоїло самій лягати в ліжко, самій спати. Вже хочеться відчути тебе поряд, пригорнутись, поцілувати…Сьогодні Захарович питався, чи ти приїжджав. Він думав, що ти був. Я йому кажу, що ще залишився тиждень терпіти. А він мені: «То-то бачу, що ти вже починаєш оживати». Невже це так помітно? Можливо. Та нехай. Мені до сторонніх діла нема. Я знаю, що люблю, люблю, люблю… свого рідного Василька, що дуже хочу його побачити (і не тільки побачити).  І знаю, що мій дорогенький любить мене, що хоче додому. Васильку, треба постаратись, щоб це почуття не згасало, а навпаки. Зможемо ми це?..

Чекаю тебе, любий. Ніжно обнімаю, цілую. Твоя Оксана».

10.12.1988р.

«Васильку мій любий, здрастуй!

Перед сном вирішила з тобою поговорити, рідний. З нетерпінням чекаю листа. Ти повинен написати, коли приїдеш додому. Як ще витримати, не знаю. Здається, залишилось трошки чекати, але це чекання стає вже нестерпним. Не можу, мій любий, так довго без тебе. Так скучила за тобою, Васильку. Вже обридло замість тебе обнімати вві сні подушку, обридло самій кругом ходити. Я знала, що так буде, готувала себе до цього, але… але. А рада, що ти мій назавжди. Я так цього хотіла! Рада, що чекаю чоловіка. Саме чоловіка! І задоволена, що в мене такий чоловік. А який, я вже не раз писала в своїх листах…

Стараюсь уявити тебе, мій любий…

Васю, мій рідний, чекаю тебе додому. Обнімаю ніжно-ніжно і цілую ще ніжніше. Твоя жіночка».

 12.12.1988р.

«Васильку мій любий, здрастуй!

Вирішила написати тобі листа. Завтра піде до тебе, любий, два листи. Мабуть, вже не буду писати, бо ти ж повинен приїхати. Не знаю, правда, чи витримаю не писати.

Була в тебе дома…

Мама з татом давали читати твого листа. Ти написав, що приїдеш додому в суботу. А в мене чотири перших уроки, і мама на роботі. Доведеться тобі, мій любий, іти в інтернат, щоб я тебе побачила. Я ще не вірю, що до зустрічі залишається чотири дні. Як би хотілось, щоб субота мала бути завтра. І я завтра вже могла б поцілувати свого милого, любого чоловіка…»

Боже, якою я була щасливою, коли мій коханий приїхав додому! Василько прийшов до мене на роботу. Я хотіла, щоб уроки закінчилися тої миті, як прийшов він. Півтора місяця розлуки! Ми не могли натішитись один одним. Мій коханий чоловік нарешті зі мною! Нам так добре разом! Хочеться, щоб наше щастя тривало вічно…

16.03.2016р.

19.12.1988р.
«Мій любий Васильку!
Годину тому тебе бачила, цілувала. Тільки годину тому ти, мій дорогенький поїхав, а я вже почала скучати. Коли ти зі мною, я спокійна. Тільки поїдеш, починаю переживати. Так хочеться, щоб все було добре.
Любий мій, рідний, найдорожчий, я щаслива, що можу так тебе назвати. Відчуваю на тілі твої ніжні руки, на губах – твої поцілунки. Ти, мій любий, – найкращий у світі. І ось це найкраще і найдорожче належить мені. Хіба ж це не щастя?!.
…На цьому, Котику любий, закінчую свого листа. Не задержуйся з відповіддю. Бажаю тобі швидко написати і здати курсові, щоб в тебе все добре було.
Цілую тебе, мій рідний. З нетерпінням чекаю. Твоя Оксана…»
20.12.1988р.
«Мій любий Васильку, здрастуй!
Сьогодні вівторок…. Може, завтра прийде від тебе телеграма? Цікаво, що ти зараз робиш? Як ти заїхав? Що в технікумі? У мене стільки запитань!
Вчора було добре. Бачила тебе, мій любий. Могла пригорнутись до тебе, поцілувати… А сьогодні погано, бо немає тебе біля мене. Вчора йшла додому, спішила, бо знала, що ти чекаєш. Сьогодні ж йшла додому зовсім з іншим відчуттям. Нічого не хочу. Хочу тільки, щоб ти завжди-завжди був зі мною, мій найдорожчий. Кицінька рідненька, я дуже скучила за тобою. З нетерпінням чекаю тебе. Сьогодні знову сама лягатиму спати, думатиму про той час, коли зі мною знову буде чоловік. На цей раз чекати менше, але краще зовсім не чекати…»
21.12.1988р.
«Мій любий Васильку, здрастуй!
Йшла після третього уроку зі школи, зайшла на пошту запитати про телеграму. Мене тільки побачили, зразу: «Оксана прийшла по телеграму». Бачиш, як добре? Я вже знаю, що ти заїхав в Одесу. Тепер ще прийде лист. Напишеш, як справи в технікумі, що з розподілом. Поздоровча телеграма для мами також прийшла. Вона її отримає сьогодні, а завтра я піду і поздоровлю її від нас ще раз…
Ще приблизно тиждень до зустрічі, а півтора – до Нового року. Я вже думаю над тим, яке бажання загадаю в новорічну ніч. А ти, любий? Я тобі вже говорила, що бажання, яке загадувала на цей рік, збулось 29 жовтня. І я дуже рада, що це так.
Васильку, вже повірили, що ти женився чи ще ні? Я вже не можу дочекатися паспорта. Хочу швидше отримати документ, в якому буде записано, що я Бурега…
На цьому закінчую свого листа. Обнімаю мого любого Василька і цілую, цілую, цілую…
Па-па, рідний. Твоя Оксана.
PS. Васю, Женя також вже має квиток на 3-тє січня? Напиши мені. Якщо він передумає їхати до нас на Новий рік, то квиток не здавай (якщо, звичайно, він є). Я дуже хочу поїхати третього з тобою в Одесу».
22.12.1988р.
«Мій любий Васильку, здрастуй!
…Знаєш, любий, я постійно в думках розмовляю з тобою. Мені часом здається, що пишу тобі декілька листів на день. От і сьогодні. Думала, що листа своєму Василькові вже написала. Але щось не так мені було на душі. Чогось не вистарчало. І я зрозуміла, що листа тобі не написала, а лише в думках розмовляла. Страшно люблю тобі писати.Часто пишу дрібниці, але мені хочеться поділитись з тобою навіть найменшим, найдрібнішим. Ти вже вибач мені, рідненький мій…» 

17.03.2016р.

23.12.1988р.
«Мій любий Васильку, здрастуй!
Надіюсь, що завтра, в суботу, отримаю твого листа (якщо зразу написав). Мама сьогодні каже: «Ти кожен день пишеш листи? Хлопці сміятимуться. І що можна писати?» А мені однаково – будуть сміятися чи ні. Я дуже-дуже люблю свого Василька, тому мовчати не можу, тому й пишу кожного дня листи. Ми так мало бачимося! І я дуже скучаю за своїм милим Котиком Васильком. Ти ж не сердишся, любий, що я тебе так називаю? Це все з любов’ю…»
24.12.1988р.
«Мій любий Васильку, здрастуй!
Як я і думала, сьогодні прийшов твій лист. Добре, що в тебе все гаразд…
… Котику мій любий, і я також з нетерпінням чекаю Нового року… Скучила сильно за моїм Васильком. Та ще недовго. Ще трошки – і знову кілька днів разом. Хотілось би з тобою поїхати в Одесу. Може, ми ще щось придумаємо? Тоді були б довше разом…»
Дочекались ми нашої зустрічі! Розпочались щасливі дні і ночі, коли ми насолоджувались один одним. Знову почав летіти час. Поїхали до Тернополя, щоб зробити весільні портрети та фотографії. Коли ввійшли у фотоательє, то працівники були вражені тим, що ми такі подібні. Вони навіть запитали, чи ми часом не брат і сестра. Я дуже зраділа, бо знала, що це до щасливого життя.
Ось і Новий рік прийшов. Я знову загадала бажання. Цього разу попросила синочка, бо Василько мріяв про Назарчика ще зі школи. Весело було і неймовірно хороше. Саме таким я собі колись уявляла щастя.
03 січня ми таки разом поїхали до Одеси. Я полюбила це місто ще влітку, бо мій коханий був його маленькою частинкою, а мені з ним так добре! Жили у гуртожитку. Хлопці звільнили нам кімнату, комендант зробила для мене перепустку. Одним словом – умови були якнайкращі. Допомагала Василькові та його друзям готувати курсові (підписувала титульні сторінки), варила їм їсти, щоб мали більше часу і сили для навчання. 06 січня зустрічали Святвечір. У нас не було аж дванадцяти страв, але це було так незабутньо!
Коли появлявся у Василька вільний час, ми з його друзями ходили в місто. Але більше часу старались провести разом. Наш тиждень в Одесі злетів, як мить. 11 січня вже мало починатись у школі навчання, тому 09 січня мені потрібно було виїжджати додому. Ми ще не знали, що нас уже стало троє…

Як я не хотіла розлучатись, як плакала в нашій кімнаті!..

18.03.2016р. (продовження)

10.01.1989р.
«Мій любий Васильку, здрастуй!
Рідненький мій, я так скучила за тобою. Тільки вчора поїхала від тебе, а вже сьогодні хочу побачити миле личко, поцьомати свого любого Василька. З тобою, мій рідний, так добре. Я люблю мого Василька ще сильніше попереднього. Щаслива, що маю такого чоловіка. Швидше би пройшов час розлуки, щоб ми могли бути знову разом. Я знаю, що ти також дуже цього хочеш.
Мені так хочеться до тебе, Сонечко моє любе. Ти в мене, Васильку, такий добрий, ніжний. До цього часу чую твій рідний голос, твої ніжні слова, відчуваю на тілі твої поцілунки, дотик рук. Готова кинути все, щоб поїхати до тебе, мій милий.
Трошки опишу, як заїхала. Все добре. Я дала тобі про це телеграму. Ти повинен її ще сьогодні отримати. Попутниці мені попалися надзвичайно балакучі. Я спочатку сиділа, як під гіпнозом, нічого не могла говорити, думати про щось інше, що не стосується тебе. Добре, що ти сміявся, коли я зайшла у вагон. Якби ти цього не зробив, я сліз не змогла б втримати. І повторилась би історія, що була в кімнаті…
О 8.45 я вже була вдома, де мене чекав твій лист, у якому ти написав, що приїдеш додому 31 грудня. Гвоздики, що ти мені подарував, ще стоять. Вони тільки трошки прив’яли, але гарні.
Ти мені також повинен був написати сьогодні листа. Можливо, до кінця тижня я отримаю від тебе, любий, вісточку. А мого листа ти отримаєш, мабуть, у п’ятницю чи в суботу.
Я себе почуваю нормально. І в поїзді також весь час було добре. Тільки зранку була трохи нудота…
Цілую ніжно-ніжно мого рідного, милого Котика-Василька. Чекаю на відповідь. Бажаю успіху на екзамени. Па-па, мій любий. Твоя Оксана».

12.01.1989р.
«Мій Васильку любий, здрастуй! Завтра Люда їде в Одесу. Я з нею говорила. Вона згодилась завезти тобі передачу…
14 січня Новий рік. Я тебе вітаю, мій рідненький. Васильку, любий, нехай здійсняться всі твої найзаповітніші мрії і сподівання. У цей день ще й Василія. У тебе подвійне свято. Так що в суботу екзамен повинен здати обов’язково.
Вдома все по-старому. Мене чомусь кожен день після обіду хилить на сон…
Ось і всі новини. А це вже не новина: я тебе, рідний, дуже-дуже люблю і чекаю додому. Цілую ніжно-ніжно мого любого Василька».

11.01.1989р.
«Васильку мій любий, здрастуй!
Тільки закінчила шкільну писанину, якої завжди більше, ніж треба, і вирішила знову написати тобі, мій рідненький. Ти не подумай, що я пишу для того, щоб там дивувались, що можна писати, заздрили (адже листи всі люблять отримувати). Я пишу, бо не писати тобі просто не можу. Це мені необхідно, як повітря. Легше стає, коли хоч письмово порозмовляю зі своїм милим Васильком. Думками завжди з тобою, любий. Мені цікаво, що ти робиш, чи все в тебе добре.
Зараз напишу тобі листа і ляжу спати. Коли лягаю в ліжко, завжди згадую наші ночі. І хочу наблизити той час, коли буду з моїм любим чоловіком… Я забула взяти свій паспорт. Він у тебе. Згадала про це, коли поїзд відправився з Одеси. Значить, я ще приїду до тебе, мій любий, як тільки появиться така можливість… »

19.03.2016р.

14.01.1989р.
«Васильку мій любий, здрастуй!
Сьогодні Новий рік. Люда вже повинна бути в Одесі. Цікаво, чи ви зустрілись…
Коли я їхала, ти говорив, що напишеш у вівторок листа. Якщо ти це зробив, то сьогодні я його повинна отримати. Добре було б!»
«Мій рідненький, здрастуй!
Сьогодні вже одного листа написала тобі, любий, але це було так давно (аж шість годин тому). Я ще хочу з рідним чоловіком поговорити. Мені його тут так не вистачає. Думала, що сьогодні лист від нього прийде, та немає. Може, завтра буде. Так хочеться швидше прочитати дорогі рядки, написані твоєю рукою, мій любий, хороший, мій найдорожчий…»

15.01.1989р.
«Оксаночко моя люба, здрастуй!
Тільки що поїв. Спасибі за передачу всім-всім. Люду на вокзалі не зустрів. Поїзд прибуває в 11.00, а я приїхав в 11.10. Може, не впізнав. Всі на зиму міняються (закутані, вдягнені). А раніше не міг приїхати, бо здавав екзамен по автоматизації. У неділю знову їздив на вокзал, але даремно. А ввечері Люда подзвонила в гуртожиток, і я з Жекою поїхав до неї. Вона на квартирі біля вокзалу. Обмінялись кількома словами, я подякував. Приїхали, поїли. Ще раз спасибі. Мені залишилось ще здати два екзамени (монтаж та економіка). Ці вже не такі страшні. Автоматизацію здав на 4 (чотири). Скоро буду вдома. І про все поговоримо. Я міцно цілую, обнімаю, ласкаю свою любу Оксанку. До скорої зустрічі».
Після успішної здачі усіх екзаменів мій коханий чоловік повернувся додому на канікули. Нарешті ми разом! Перший день народження Василька, який ми святкуємо у сімейному колі (мій любий народився 8 лютого). Але я стала почуватися геть погано: токсикоз, запаморочення, надмірна сонливість, температура… Саме так давав про себе знати наш синочок. У кінці лютого я потрапила до лікарні (мене положили на збереження). Мій Василько дуже переживав, щоб зі мною все було гаразд. Ми так хотіли бути разом, а, дочекавшись цього часу, знову вимушені бути окремо. Але дитинки ми також дуже хотіли…

20.03.2016р. (продовження)

10.03.1989р.
«Васильку мій любий, здрастуй!
Знову почались листи. Та це недовго. Завтра, може, прийде телеграма від тебе, дорогенький.
Васильку, напишу тобі, що люблю. Люблю дуже-дуже. Можливо, часом здавалось, що в мене пригасло це почуття. Викинь то, рідний, з голови. Просто інколи мені було важко. Тобі це не зрозуміти, бо в такому стані ніколи не будеш…
Сьогодні ходила перший день до школи після лікарняного…»

11.03.1989р.
«Мій любий Васильку, здрастуй!
Сьогодні отримала твою телеграму. І вже спокійніше на душі, бо знаю, що заїхав мій Василько добре. Ще б листа від мого любого отримати…
Я тільки думаю про те, щоб у нас все було добре. Васю, ти мене ще любиш? Рідненький мій, я так скучила за тобою. Тішить те, що я вже не одна чекаю…
У мене сьогодні знову була нормальна температура. Може, скоро все налагодиться. Так хочеться цього!
А як ти, рідненький? Любий мій, пиши про все. Я хочу знати про все-все, що з тобою зв’язано…»

15.03.1989р.
«Васильку, рідний мій, здрастуй!
Чогось дуже переживаю за тебе. Як ти там, мій любий? Твоїй мамі сон поганий приснився. Ми вже переживаємо, чи все в тебе гаразд. Боже, хочби все було добре!
Листа чекала від тебе, але нема. Може, завтра прийде? Скоріше б!
Сьогодні гарна погода надворі. Дійсно весняний день. Бруньки вже от-от розпустяться. Я сьогодні себе краще почуваю, навіть дуже добре. Ще якби ти був зі мною або хочби знала, як у тебе йдуть справи, то було б взагалі чудово».

17.03.1989р.
«Мій любий Васильку, здрастуй!
Я така щаслива, бо сьогодні отримала від тебе, рідненький мій, листа. Йшла до школи, зайшла на пошту. Мені спочатку сказали, що не бачили листа. У мене всередині аж щось опустилося, сльози виступили. У тій купці, що на нашу вулицю, його не було. Але подивилися в іншій – і там його знайшли. Я зразу ж по дорозі прочитала його. Зайшла до мами, сказала, що в тебе все добре, щоб не переживала.
Сьогодні так понервувалась із 4 класом, що ніяк не могла заспокоїтись. Якось так важко було і неприємно. Та прочитала твого, рідненький, листа – і зразу ж все пройшло. Добре, що в мене є ти, мій любий, дорогенький, найдорожчий…»

21.03.2016р. (продовження)

21.03.1989р.
«Васильку мій любий, здрастуй!
Який сьогодні щасливий день! Я отримала, мій любий, аж два листи. І які! Зразу всякі сумніви, які часом появляються, розвіюються. Від твоїх листів, мій милий, віє такою добротою і теплом, що, читаючи їх, почуваю себе найщасливішою у світі. Мені так хочеться, щоб твоєї любові, Васильку, дійсно хватило на стільки років, як ти пишеш…
Васильку, ще тиждень – і буде 5 місяців від нашого весілля. Так би хотіла бути з тобою, рідний, у цей день.Та не від мене тільки тепер це залежить. Зранку знову нудило, рвала. Я просто боюсь вириватись у дорогу. Ще й неблизьку. Але ж свого любого чоловіка хочу побачити! Хочу поцілувати його так, як йому подобається. Хочу обняти ніжно-ніжно, пригорнути. Хочу, щоб мій любий відчув все тепло, ніжність, ласку…»

23.03.1989р.
«Мій любий Васильку, здрастуй!
Вчора почала ввечері писати тобі листа, але стало погано. Знову рвала. Мабуть, Васю, я не зможу приїхати…
Цієї ночі знову бачила тебе у сні. І знаєш, ще мені приснилось, що в нас народилась донечка. Та ці сни не збуваються. Не переживай. Будемо надіятися, що матимемо сина. Так, рідний?..»
«Мій Васильку дорогенький, ще раз здрастуй!
Ти отримаєш два листи. Одного я написала раніше. А ось прийшов твій лист, вирішила ще написати невеличкого листа. Ти, мій любий, не переживай за мене. У мене поки що все добре. Головне: бережи себе, рідний. Я така щаслива, що маю тебе – найніжнішого, най…най…най… Всі найкращі, найщиріші слова хочеться тобі сказати, мій любий.
Мій маленький, як би тобі допомогти з тою писаниною? Швидше би вже все закінчилось, щоб ти був біля мене, мій хороший…»

25.03.1989р.
«Мій любий Васильку, здрастуй!
Так надіялась отримати твого листа. Та сьогодні його немає…
Милий мій, хочби завтра прийшов твій лист. Я так чекаю на кожну твою вісточку. Ще і ще раз повторюю: я люблю тебе, Васильку. Люблю, люблю, люблю… до безкінечності…»
27.03.1989р.
«Васильку мій любий, здрастуй!
Сьогодні, у понеділок, на пошті зробили робочий день. І добре, бо нарешті прийшов твій, Васю, лист. Я вже давно знаю, що листи важко чекати, зате читати їх дуже приємно.
Я, Васильку, тепер вже точно знаю, що їхати не могла би ніяк. Вчора мала чергувати на виборах, але як зарядилася рвати, то мама пішла замість мене. А я цілий день промучилась… Сьогодні зранку мені знову було погано. Я надіялась, що три місяці пройде – і буде добре. Та, мабуть, мені судилося довше мучитися. Але я не жалію, ні, я дитинку дуже хочу народити. Хочби все було добре!»

30.03.1989р.
«Моя дорогенька Оксаночко, здрастуй! Прочитавши листа, зрадів і трошки зажурився. Мені тебе так жалко. Чому в тебе ця нудота не проходить? Я б так хотів бачити тебе веселою, щасливою завжди-завжди. У цьому є і моя вина…
Я тобі висилаю трамвайний квиток з Юмориною. У суботу, напевно, піду в місто, подивлюся і про все опишу своїй Оксанці.
Тобі скучнувато вдома. Піди прогуляйся. Може, не так буде тебе мучити….
Поправляйся, моя дорога Оксанко…»

22.03.2016р.

28.03.1989р.
«Мій любий Васильку, здрастуй!
Надворі сьогодні тепло, гарно. Пишу листа на лавочці. Був би мій милий Василько вдома, посиділи б разом. На смородині вже є маленькі, дуже маленькі листочки. Скоро зацвітуть жовті нарциси. Ти правий, у селі весна більше відчувається, ніж у місті. І я цю пору року люблю найбільше. Можливо тому, що весною ми почали зустрічатися. Минулої весни у цей час я чекала від тебе, любий, листа. А його не було. А першого квітня написала тобі листа першою. Що було б, якби я не написала тоді того листа?.. Та й не могла б його не написати. З першого ж нашого вечора відчула до тебе щось незвичайне, що потім переросло в любов. Весна на мене дуже впливає. Ти, мабуть, це відчуваєш. Пам’ятаєш, як ми потім ходили по парку, по лісі в будь-яку погоду, і нам було добре? Правда ж, любий? Цієї весни я чекаю листа не просто від гарного хлопчика, а від свого любого чоловіка, якого з кожним днем люблю все більше і більше, якого з великим нетерпінням чекаю додому…»

30.03.1989р.
«Мій любий Васильку, здрастуй!
Написала тобі сьогодні листа, вкинула, але він піде завтра. Зайшла на пошту, де мене вже чекало два твоїх листи. Я саме йшла до тебе. По дорозі прочитала…
Одного листа ти писав на агітпункті, а другим давав відповідь на три мої листи. Але цікаво пошта працює. З Одеси листи вийшли 26 і 28 березня, а отримала 2 разом 30-го. Та неважно. Головне, що ти, рідненький, пишеш мені. Знаєш, любий, пишу слово «мені», а самій кортить написати інше – «нам». Я підганяю час, щоб швидше бути з тобою. Мені зараз так потрібна твоя, саме твоя, любий, підтримка. Я тобі в попередньому сьогоднішньому листі написала, що дуже боюся. Маю таке відчуття, що ходжу по краю прірви. Чогось так страшно. З голови не виходить Галя. Вона ще в лікарні. Відпустили, щоб поховала дитинку. Я хочу до неї поїхати. Вона лежить там, де я лежала. Якщо зможу, то завтра поїду. Ти ж знаєш, як я можу їздити. Сьогодні їду, а завтра…
Ніколи не думала, що стільки треба всього пережити, щоб народити дитину. Я згідна на все, тільки щоб народити здорову дитинку. Нехай це буде чи син, чи дочка – однаково наші. Васю, молися, любий, щоб все було добре…»

23.03.2016р. (продовження)

31.03.1989р.
«Мій любий Васильку, здрастуй!

Коли вже ми разом щось будемо робити? Так хотілось би разом з тобою, любий, чи надворі щось робити, чи в хаті, чи просто посидіти, поговорити. Одним словом, я дуже-дуже хочу, щоб ти був зі мною.
Сонечко моє миле, я люблю тебе! Справді. Дуже-дуже люблю. І дуже-дуже скучаю. Приїжджай, мій рідненький, швидше до мене. Я тебе буду обнімати, цілувати; надивлюсь на милого і…Аж мороз по шкірі проходить при одній думці про все це…»

04.04.1989р.
«Васильку мій любий, здрастуй!
Отримала твого листа, дорогенький, і зразу ж даю відповідь…
Васильку, ти за мене не переживай. Більшість жінок так ходить, як я. Тільки щоб все добре потім було. А родити твою дитину для мене – найбільше щастя. Справді. Аж не віриться мені. Ще рік тому про таке навіть і не мріялось. Тепер це все стало реальністю. І я щаслива, любий.
Швидше би тебе побачити. Я так скучила. Скоро буде місяць, як ти поїхав. А скільки ще чекати? Хочу тебе бачити кожен день: зранку, вдень, ввечері, вночі. Маленький мій, любий, приїжджай до мене скоріше. Я так чекаю! Ми так чекаємо!!!»

05.04.1989р.
«Моя дорога Оксаночко, здрастуй!
В перших рядках хочу написати тобі, що люблю. Можливо, листа давненько не отримувала. Переживати стала. Не хвилюйся, все в порядку буде. Прорвемся. За вагітність не переживай так, їж побільше. Я тут не поправився, зберігаю форму Кощея. Хоча Кощей, зате Безсмертний. Так що любити тебе буду вічно. Ти собі не уявляєш, як я тебе люблю! Ніякі помідори, кавуни, котлети не можуть з цим зрівнятися. Це почуття ніжності, приємних поцілунків, ласкавих слів…
Тобі зараз так цього не хватає. Я помогти тобі хочу, та далеко. Але ти мужня, видержиш. Налаштуйся на те, що треба протриматися. Я в тебе вірю…»

07.04.1989р.
«Васильку мій любий, здрастуй!
Отримала твого листа, мій рідненький. Маленький мій, я така щаслива, що доля звела мене з тобою. Про таке колись навіть не мріялось. Тому часом мені просто не віриться, що все це реальність. І така хороша. Коли отримую твої листи, ніби сили прибавляються. Стільки любові в них, тепла і ніжності. Так хочеться віддячити тобі, любий, за все це…
За мене не переживай. Я вже трохи заспокоїлась, взяла себе в руки. Знаєш, любий, у мене в животику (вживаю це слово, бо він у мене невеликий) вже починає часом щось булькати, а інколи відчуваю щось на подобі поштовху. Десь скоро дитинка повинна вже рухатись. Цікаво, як це воно буде? Тільки я і далі така худюща. Трошки, правда, поправилась, але якби в школі не знали, що я вагітна, то по зовнішньому вигляду не здогадались би про це…»

24.03.2016р. (продовження)

11.04.1989р.
«Мій любий Васильку, здрастуй!
Боже, як добре, що ти в мене є. Я не знаю, що робила би без тебе, мій найрідніший. Ти завжди знайдеш саме ті слова, які мені просто необхідні. Коханнячко моє, любове моя, всі найтепліші слова хочеться написати тобі. Вже більше місяця ми не бачились. Скіьки ще, любий? Я так хочу бути з тобою, мій Васильку милий. Стільки для тебе бережу тепла, ніжності. Мрію про той день, коли знову тебе, мій гарненький, побачу, коли… буду знову з тобою, милий.
Я два дні тобі не посилала листів. Ти, мабуть, почав переживати. Вибач, любий. У суботу і в неділю я себе погано почувала (якраз ввечері). У неділю особливо було погано. А вчора, у понеділок, просто не мала часу: додому прийшла о 18.30 і до 24 години готувалася до уроків. Зразу ж лягла спати, щоб із свіжою головою піти на уроки. У мене була інспектор райвно на першому уроці. Її попередили, що я вагітна, тому хвилюватись мені не можна. Та, якщо чесно, мені зовсім не було страшно. Урок літератури в 6 класі пройшов гарно. Учні дуже добре відповідали, а на мене найшло натхнення, то я на ходу повністю переробила урок. І так, здається, вийшло краще…»

14.04.1989р.
«Васильку мій любий, здрастуй!
Отримала, мій маленький, вчора твого листа,та відповіді зразу не дала, бо не мала часу. Ти не сердься, що я тепер рідше пишу. Це не моя вина. Та перевірка вже так надоїла. Кожного дня зі школи приходжу не раніше 18 години, а то й ще пізніше. Потім сиджу, як проклята, над конспектами, зошитами, контрольними. Васильку, вже сили зовсім немає. Я то не переживаю, уроки проводжу спокійно і навіть добре. Моя інспектор мене дуже хвалила. Та мені від цього не легше. Найбільше цікавить те, що напише в довідці. Та не думаю, щоб вже щось було дуже погане. Але попереду ще 4 таких дні, як ці (від понеділка до четверга). Вчителі вже всі вимотані страшно. Я про себе мовчу. За підрахунками, скоро має бути 4 місяці, а я, як тріска, живота майже немає…
Мій любий, не ламай собі голови. Я тобі пишу, щоб ти заспокоївся, що халат мені сподобається, бо ти мені його купив. Але я хочу швидше побачити тебе, мій милий, а не його. Не можу дочекатися, коли ти приїдеш. Я так скучаю за тобою, любий мій Васильку. Ти чомусь не пишеш, коли вже має бути захист. Ще не знаєш?
Любий мій, я тебе люблю дуже-дуже і так же сильно чекаю. Ото після весілля ми так довго не бачились і тепер…
Зараз мені наче легше. Якби не та перевірка, то, може, поправилась би хоч трохи, віджила б. Ось, Васю, приїдеш, будемо відгодовувати один одного…
Пишу тобі, а в мене в животі булькає, часом буває щось схоже на удар. Може, то вже наше дитятко рухається? Я ж не знаю, як воно має бути…»

17.04.1989р.
«Мій любий Васильку, здрастуй!
Вирішила написати своєму любому чоловікові листа. Вже не можу ніяк дочекатися, коли тебе побачу. Може, завтра отримаю, любий, твого листа. Переважно у вівторок вони приходять. Може, у ньому буде написано, коли ти приїдеш.
Завтра в нас має бути перевірка. Я трохи підготувалась. Сьогодні знову гірше почувалась. Чомусь цілий день крутилась голова. Зранку, коли йшла з учительської на урок, ледь не впала. Знову була температура 37,2.
Прийшла додому після 17 години, бо перевіряла в школі зошити. Тепер стараюсь їх додому не носити. Та й спішити немає до кого. Якби ти був вдома, не сиділа би стільки в школі. А так…
На цьому, любий, я закінчую свого коротенького листа. Приїжджай до мене швидше. Цілую мого милого. Па-па. Твоя Оксана».

18.04.1989р.
«Здрастуй, моя люба Оксанка!
Тільки проснувся. Мені ти снилася. Ми цілувалися, більше нічого в нас не вийшло, бо Юрка розбудив. А такий сон був! Приблизно 27.04 почнеться захист диплому. Час розлуки стає все меншим і меншим. Я радію в душі, що скоро побачу тебе, зможу пригорнути, поцілувати.
На вулиці сонечко пригріває, все так цвіте, пахне.
Біля технікуму кіно знімають. Сьогодні вже другий день. Вчора я бачив Джагарханяна. Він у якомусь старому светрі ходив. Старий фільм знімають. Ніхто на парах не сидить. Викладачі самі дивляться…
Цілую ніжно-ніжно. Па-па! Не сердься на свого недипломованого чоловіка. Я через 15 хвилин – спеціаліст. Твій Вася!»

«Мій любий Васильку, здрастуй!
Сьогодні вівторок (18.04.1989р.). Можливо, прийде твій лист. Зараз 15 хвилин на п’яту. Я сиджу в школі. Перевірила 2 пачки зошитів, почала третю, але це заняття мені вже обридло. Вирішила написати своєму милому листа. Я зараз тільки думаю-гадаю, коли тебе, любий, побачу. Так надіюсь, що на свята ти приїдеш. Не хочу більше бути самою, Васю. Хочу тебе! Хочу! Хочу! Хочу!..
Сьогодні здала аналіз. Все добре. Аж легше стало…
Я все частіше відчуваю, що в животі щось робиться. Ось і зараз пишу листа, а там булькає. Так цікаво. Цієї ночі снилось, що дитина вже почала рухатись, а ти слухав це. Ще трошки – і я справді побачу свого рідненького Василька. Скільки б не треба було ще чекати, а все ж таки менше, ніж чекала.
Колька Подвірний має сина. Ти, мабуть, подумав: «Ото щасливий!» Так?..
Мені всі говорять, що похудала. Я не помічаю цього. Худа та й все. Але збоку видніше. Та апетит потроху появляється, то, може, стану поправлятися. Вже як ти приїдеш, тоді буду знати, чи дуже я змінилася. Ми довго не бачились, то ти повинен все помітити.
Буду закінчувати листа і піду додому, бо щось нахмарилось…
Ніжно-ніжно цілую. Твоя жіночка».

25.03.2016р. (продовження)

19.04.1989р.
«Васильку мій любий, здрастуй!
Не було листа від тебе вчора, немає і сьогодні. Мабуть, дипломна робота притиснула, що не пишеш. Я вже тішу себе думкою, що в цих числах у тебе буде захист. Може, на другому тижні ти будеш вдома, Васю? Якби так сталось! Я була б найщасливішою. Вже так надоїло бути самій. Хочу весь час бути разом з тобою.
У мене справи ідуть нормально. Перевірки цього тижня не було. Надіємось, що вже й не буде. У школі настало затишшя…
Я себе наче краще почуваю. Але це як якого дня. Надіюсь, що ще трошки – і буде зовсім добре. Може, справді до половини вагітності нудитиме, а далі вже ні. Так хочу, щоб все пройшло ще поки ти приїдеш. Не хочу, щоб ти бачив мене скривленою, сумною.
Вчора в нас була сильна гроза. Сьогодні вже непогана погода, але зранку було дуже холодно.
Вже починають цвісти вишні. Васильку, приїжджай, бо все перецвіте – і не побачиш тої краси.
Цілую, мій любий. Твоя Оксана.
P.S. Кицю моя мила, я тебе дуже-дуже люблю і чекаю».

20.04.1989р.
«Васильку мій любий, здрастуй!
Отримала, рідний, твого листа. Разом із ним прийшло запрошення на весілля на 7 травня. Я тобі вже про це весілля писала. Просто Галя запросила нас спочатку в листі, а тепер прийшло запрошення. Я так би хотіла поїхати. Але ще більше хочу, щоб ти вже приїхав додому, любий мій. У кожному твоєму листі шукаю рядки, в яких буде написано, коли ти будеш вдома. Але в жодному листі їх немає. Невже ти ще не знаєш? Пишеш, що вже перевіряли роботи. Значить, вам повинні були сказати хоч приблизно про захист. Ти, може, хочеш приїхати додому, як сніг на голову? Тобі це не вдасться, бо я чекаю кожен день. Так що напиши мені, коли ти будеш. Чуєш, Васильку? Не хитри. Я також вчилася. Розклад державних ми знали більше як за півмісяця до них.
Кицько моя люба, надворі така гарна погода. Ми б з тобою сходили в парк чи до лісу. Я так хочу кудись вийти. Я ж, крім роботи, нікуди не ходжу…
Нудота мене вже мучить зрідка. Появився апетит. Здається, що трохи поправляюся. Так що приїжджай, мій любий, бо не впізнаєш мене. Стану колобком… Тільки боюсь на лиці змінитись. Не люблю, коли у вагітних появляються плями, розпухають губи. Не дай Боже, щоб мене так розмалювало. Приїжджай, Васю, поки я ще не змінилась.
Мені родити також не страшно. Я витерплю, тільки щоб все було добре.
Ти написав, що родив би тройню…
Ніжно цілую, чекаю».

23.04.1989р.
«Васильку мій любий, здрастуй!
Сьогодні цілий ранок виглядала тебе. Чомусь здавалося, що ти приїдеш. Я вже не можу дальше без тебе, любий мій. Такої довгої розлуки в нас ще не було (маю на увазі час, коли ми одружилися). Може, наступного тижня я тебе побачу, любий мій Васильку?
Пишу тобі надворі. Сьогодні тепленько. А під вишнею – як у невеличкій кімнатці. Вона гілки опустила. Вони всі в цвіту. Так гарно! Я би цілими днями була надворі, до хати не хочеться іти. Таки весна – найкраща пора року. Для повного щастя мені не вистачає тільки тебе, мій любий. Та тішу себе думкою, що залишилось ще трошки. Ще трошки – і ми завжди-завжди будемо разом…
Я вже майже не рву. Нудота ще є часом, та почуваю себе вже героєм. Та й пора вже – 4 місяці, за підрахунками лікарів…
Васю, будеш їхати додому, накупляй побільше цукерків. Добре? Я без них не можу. Недавно дістали коробку цукерків, то я кожен день по кілька їм. Та мені цього мало. Цукерки завжди любила, а тепер особливо. Як мала дитина.
Ну от і все. Передавай привіт хлопцям. Як буде випускний, дивись: не вчудіть чого-небудь. Ніжно-ніжно цілую. Твоя Оксана».

26.03.2016р. (продовження)

24.04.1989р.
«Васильку мій любий, здрастуй!
Сонечко моє рідне, не можу більше без тебе. Васю, любий, хочу тебе побачити! Як ще перемучитись цей час, що залишився до зустрічі? Ще хоча б знати, коли ти приїдеш. Я кожен день чекаю. Але вже нерви не витримують. Я так скучила за тобою. Так вже хочу побачити свого любого, відчути теплоту твою, Васильку. Не можу і не хочу так більше. Все частіше починаю плакати. Не думай, що плакса. Просто не можу далі бути сама. Не можу і все!
Ніжно-ніжно-ніжно цілую. Приїжджай, милий, щоб поцілуватись по-справжньому. До зустрічі. Твоя Оксана».
«Здрастуй, моя люба Оксанко!
28 квітня в мене буде рецензія. Мій рецензент з науково-дослідного інституту консервної промисловості. Звучить страшнувато, але не такий вовк страшний, як його малюють. Прийдеться їхати в інститут. Захист диплому через… сам не знаю, коли. Мабуть, 3 травня. Так що на свята не приїду. Мені не вдасться ніяк. Дипломна записка в мене готова. Під кінець трохи тему поміняли. Прийшлося дописувати. Не ображайся, що не писав тобі в ті дні. Тобі важко одній, потерпи. Ще трошки. Настройся на щось краще. А то в твоїй уяві все погане. Ти ж в мене сильна. Мені тут також не дуже приємно. Скоріше б додому. Більше нікуди не буду поступати вчитися. Та й тобі важко одній. Ще домучу цих пару днів…
Приємно, весело провести тобі свята. Будь розумницею. Я ж тебе люблю! І любити буду, тільки потерпи.
Міцно, ніжно цілую. Твій коханий чоловік!»

Мій любий чоловік захистився, отримав диплом і приїхав додому саме у той день, коли я була на засіданні методичного об’єднання вчителів української мови і літератури у Різдвянах. Моя мама зателефонувала до школи. Боже, як я зраділа: нарешті зможу пригорнутися до свого коханого. Нарешті закінчилося моє чекання. Я, як тільки могла, поспішала додому, попросивши показати коротшу дорогу. Пам’ятаю, що переходила через якусь кладку. Мені було страшно, бо я панічно боялась тоді води, але таким чином я могла швидше дістатись додому, де мене чекає моє кохання!.. Ми навіть спочатку не говорили, тільки обнімалися і цілувались. Вмостившись Василькові на руки, не могла відірватись від нього. Наче сон, який став реальністю: улюблена пора року – і ми разом з моїм Васильком і нашою майбутньою дитинкою. Я відчула, як стала єдиним цілим, як заповнилась моя порожнина в душі, утворена розлукою.

27.03.2016р. (продовження)

Василько привіз подарунки. Він, як і я, дуже любив дарувати, навіть більше, аніж отримувати. Смугастий махровий халат мені дуже сподобався. Даремно мій чоловік хвилювався – у нас смаки збігаються. Не забув і про шоколадні цукерки, яких мені під час вагітності дуже хотілося, а у нас вони були дефіцитом. Такої великої торбини цукерок я ще зроду не мала! Взагалі: усе найкраще у моєму житті відбувалося з моїм Васильком і завдяки йому. Я щаслива: мій коханий чоловік уже зі мною, ми з ним чекаємо народження нашого синочка (я переконана була, що саме сина народжу своєму Василькові).
Йому запропонували роботу на спиртзаводі у Зарубинцях. Нам давали квартиру 72 м2. Я могла працювати в дитячому садочку. Мене абсолютно все влаштовувало. Але найбільше приваблювало те, що ми вже разом і житимемо окремо від усіх. Я дуже цього хотіла! Але доля повернула по-іншому. Для Василька, який проходив практику на Теребовлянському КХП, відкрили посаду інженера контрольно-вимірювальних приладів. Ми ще спали, коли прибіг його тато повідомити нам цю новину (він вважав її радісною). Не можу сказати, що сприйняла її із захопленням, але, порадившись, вирішили пристати на цю пропозицію, адже ще трохи – і народжувати. Оскільки це наша перша дитина, то допомога батьків не буде зайвою.
Я вже значно краще почувалася, нудота мучила не так сильно, як раніше, але повністю не зникла. На початку травня були на весіллі у сусіда, після чого потрапила до лікарні – знову положили на збереження. Цього разу не так важко було, як першого, але небезпека була, тому вирішили не ризикувати. Василько приїжджав провідувати мене. Тепер він чекав мого повернення додому.

28.03.2016р. (продовження)

Дитятко наше дуже вертлявим видалося, особливо ми це побачили, коли пішли на концерт (до Струсова приїхали Алла Кудлай та Віталій Білоножко). Коли вони співали, то ми з Васильком спостерігали, як живіт ходором ходив, а втихомирювався, коли переставали виконувати пісні.
Хоча наш лікар говорив, що я народжуватиму приблизно 29 вересня, я відчувала, що це буде швидше. Ще до 11 вересня склала собі кульок до пологового будинку. 12 вересня поїхала з мамою до Теребовлі (боялася сама залишатися вдома), а вже близько 11 вечора у мене вдома відійшли води і почались перейми. Усі перелякані їхали до лікарні у Микулинці, тільки мені не було коли боятися, бо біль був нестерпний. Цілу ніч промучилася. Знайшла собі місце біля умивалька. Щоб не знепритомніти, вмивалася водою. Відчувала, що сили мене покидають. Та коли близько 8 ранку почула в коридорі фразу акушерки: «Я не знаю, як вона народить. Вона вже зовсім знесилена»,- мене схопило вже так, що по стіні вибрела на коридор. Вони тільки запитали, чи можу ще так сунутися по стіні. Я не пам’ятаю, як долізла до пологового залу, але добре пам’ятаю крик свого дитятка. «Як мій синочок?» – запитала в жінок, які приймали пологи. «А ти звідки взяла, що синочок?» – «А хто?» – здивувалася я. Вони не могли зрозуміти, як, не бачачи ще дитини (до речі, вся була помотана пуповиною), знаю, кого народила. Наше дитятко побачило світ 13 вересня 1989 року о 8 годині ранку. Наш синочок важив лише 2кг 700гр., мав довжину 49 см. Ми з Васильком стали батьками! Того дня мені передали записку від мого коханого чоловіка, який стояв під вікном на одному із камінців, щоб побачити мене, бо вставати ще не можна було: «Люба Оксаночко. Дякую за сина. Ти молодчинка. Люблю вас обох». Так, я змогла народити йому сина. Подобалось мені і те, що народила його 13 вересня, як і хотіла. Справа в тому, що я народилася 13 серпня – і просто дуже люблю це число. Моє дитятко стало також подарунком моєму рідному братові Віталікові, двоюрідній сестрі Світлані, у яких 14 вересня день народження, моєму дзядзьві Софінкові (так його називали у сім’ї), у якого день народження 15 вересня. Потім, коли Назарчик трохи підросте, скаже, що він від них усіх старший.
Дуже непокоїло мене те, що не приносили два дні дитини на годування. Ходила коридором, дослухалась: чужі діти плакали, а мій ні. Стала ще більше хвилюватись. Аж раптом почула такий сильний плач, а мені кажуть: «Чуєш? То твій так реве. А ти переживала». Але годувати мені його не давали. Натомість приносили чуже дитя. Мені неприємно було годувати цю дівчинку. Ні, я не шкодувала молока, просто було неприємно.
Я сказала, щоб принесли мого синочка. Медсестри намагалися переконати, що він ще кволенький, не зможе ссати, щоб я зціджувала молоко, а він питиме його із пляшечки. Не знаю, де в мені це в той момент взялося, але я дуже твердо сказала, щоб зараз же принесли мого синочка, а самі нехай усі стають і дивляться, як він буде їсти. Мабуть, щось було в моєму тоні і вигляді таке, що вони зробили так, як я сказала. Для них (але не для мене) було дивним бачити, як моя крихітка, прицмокуючи, жадібно стала пити молочко з грудей. А мені так зробилося приємно, що я ледь не випустила свій скарбик з рук! Наскільки неприємно було відчувати ту чужу дівчинку, настільки блаженно почувалася зі своєю дитинкою!.. Так мого синочка залишили біля мене. Я не могла надивитися на свою крихітку, на хвильки його світло-русявенького волоссячка, на вперті кулачки, які завжди були під борідкою (як би сильно не пеленали, він швиденько їх піднімав так, як сам хотів), проявляючи свою самостійність. Біля мене лежало наше з Васильком дитятко – крихітний згорточок безмежного щастя!

29.03.2016р. (продовження)

Однак сімейне життя – це не завжди лише мед. Часом і полином так загірчить, що не знаєш, як і порятуватися. Коли Назарикові минув лише 1 рік і 7 місяців, я вийшла на роботу. Не можу сказати, що хотіла цього, але потрібно було разом із чоловіком заробляти гроші. У грудні 1991 року ми перебралися жити на Варваринці до Василькової баби. Мали кімнату, невеличку кухню. Але найголовніше те, що ми стали жити окремо! Самостійно господарювали, готувались до будівництва.
Їздили до Польщі, щоб хоч трохи заробити грошей. Одного разу поїхали з трьома сумками сякого-такого товару. Завжди їздили за Вроцлав, бо маємо там родину. Дорога далека, але весь товар продавали значно дорожче, тому нам це було вигідно. Мій Василько, проходячи базаром, запропонував одному панові купити автомобільну антену, а той сказав: «Купи в мене самохода». Ось так ми й купили свого першого автомобіля. Це був зелений «Москвич» 412 моделі, на якому ми й приїхали з Польщі. Добре, що мій брат Віталік з правами не розлучався, то він нас і привіз. Пам’ятаю, як прокинулась на задньому сидінні і з жахом побачила, що ми петляємо по всій дорозі: Василько спить на передньому сидінні, а Віталік, – схилившись на кермо. Я штовханцями розбудила брата. Це нас і врятувало. Взагалі у нашому житті багато було випадків, коли ми один одному рятували життя.
Пригадую один ранок. За медичною книжкою відновила точну дату. Це було 10 листопада 1992 року. Я прокинулась від того, що закашлялась уві сні. Мені здавило горло. Зовсім не було чим дихати. Пам’ятаю, що, рятуючись, дерлась на стіну. Потім – темрява… Коли опритомніла, то була перехилена через Василькові руки, а він мене просив помаленьку і спокійно вдихати, не робити глибоких вдохів. Я повірила йому, стала помаленьку вдихати повітря, яке зі свистом заходило в легені. Через деякий час я вже змогла самостійно нормально дихати. Ми так перелякалися, що вже не могли спати. Я думаю, що тоді мій Василько врятував мені життя, бо я знепритомніла через брак повітря. А мій чоловік не розгубився, рятував мене. І врятував. І хочу сказати, що неодноразово протягом нашого життя ми один для одного були ангелами-охоронцями. Думаю, так в усіх людей, які люблять по-справжньому.

30.03.2016р. (продовження)

У 1993 році ми добудували до хати із півдня та сходу нові приміщення. А наступного року ранньою весною розібрали стару хату по вікна, вимурували все під спільний дах. Працювали важко, але з вогником, бо будували свій дім. За 6 місяців ми зайшли до нього жити. Пам’ятаю, що зима видалася холодною, а ми ж стелю не встигли утеплити і грубку поставили лише одну. Вона чомусь ще й погано тоді гріла. Назарчикові доштукували наше ліжко стільцями, щоб йому було біля нас тепло, полягали всі і розмовляли. Лампу не вимикали, бо спати ще не хотілося. Дитина й каже: «Мамо, татку, у нас – як у царстві Снігової Королеви! Дивіться, як стеля і стіни виблискують». А на них виблискував іній, бо так холодно було в хаті. Але під ковдрами нам було тепло. Тепло було і від наших почуттів, які ми мали в серцях один до одного. А стеля та стіни й справді чарівно виблискували…
Бувало й таке, що не мали за що хліба купити. Коли не виплачували зарплати, возила до Тернополя на базар продавати майонез. Назарика залишали вдома самого; говорили, що має робити. Хоча він у нас був дуже послушним і чемним хлопчиком, але ж дитина! Тому завжди надзвичайно хвилювалися, поки не поверталися додому (мобільних телефонів ще не було). Тягала по 160-180 250-грамових баночок, бо треба було щось заробити. Василько працював на комбікормовому, домовився, щоб брати на мою і свою зарплату висівку, бо переживав, що я вожу дуже важкі сумки. Це було значно краще. Він привозив додому кілька тонн висівки, ми набирали її в мішки, люди приходили і купляли. За 2-3 дні продавали до 3 тонн. Нічого не втрачаючи, повертали свою зарплату.
Нашого синочка виховували працею. Він з маленького віку завжди з нами на городі. Василько зробив йому маленьку сапку. Ми ставали з двох боків, його ставили між собою на рядок – і так сапали, допомагаючи йому. Вдома також працювали усі разом. У нас не було розподілу на жіночу і чоловічу роботу. Ми разом рубали дрова, потім їх складали, прибирали в хаті, нарізали салати на свята тощо. Мої дорогі і любі мужчини сервірували стіл для наших гостей, доносили страви… Василько дуже любив збирати картоплю, а мені подобалось її копати. Так ми доповнювали в усьому один одного. Будучи людьми з різними характерами, як «плюс» і «мінус», ми міцно склеїлись на все життя, відміряне нам Всевишнім.
Наше спільне життя здебільшого було веселим, бо таким був наш татко Василько. Анекдотів, як я вже писала, знав незліченну кількість. Вони з нього лились, як музика. На будь-яку тематику. Я просто вражена, бо не можу запам’ятати жодного. Навчаючись в інституті, вивчила напам’ять три, щоб здати іспит з усної народної творчості. А тут… Думаю, що частину Василько сам придумував на ходу. А як розповідав! Емоційно, натхненно, змінюючи голоси, жестикулюючи, вдало використовував міміку. Усі животи від сміху надривали. Мабуть, тому і любили його в усіх компаніях…

31.03.2016р. (продовження)

Назарикові подобалося ходити з татком і нашими собаками до лісу по гриби. Потім Василькові доводилося нести його, висадивши «на гаргошки», але задоволеними були обоє.
У нас завжди було багато собак і котів. Ми всі дуже любимо тваринок. У дитинстві Василькові не дозволяли заводити їх багато. Мав він лише одного собаку Джека та кота. А знав про тварин дуже багато, розрізняв породи, бо ще в Одесі придбав атлас пород собак. До речі, за книжку заплатив більше, ніж мав стипендію за місяць. Це також багато про що говорить. Коли ми стали самостійно господарювати, цих тваринок у нас стало значно більше. Вони були різних пород, різних характерів, але ми їх усіх любили, а вони любили нас. Навіть фотоапарат придбали, щоб пофотографувати своїх домашніх улюбленців. Маємо декілька альбомів суто наших тваринок.
Ще одним улюбленим заняттям у нашій сім’ї є риболовля. Ми часто їздили рибалити. Були на всіх довколишніх ставках! У мого Василька багато друзів та знайомих, які запрошували навіть на платні ставки, де не завжди ми платили або вносили символічний внесок. Були поїздки і з ночівлею, і без неї. Та найбільше нам подобались виїзди з ночівлею. Яку смачну юшку наш татко (так ми називаємо у нашій сім’ї Василька) готував на багатті! Це були незабутні поїздки. Мабуть, більшість людей любить поїхати на море, позасмагати, а для нас посидіти біля води з вудочкою, споглядаючи за поплавком,– найкращий відпочинок. І, як не дивно,– для усіх трьох! У цьому також наша гармонія. Як добре, що ми з Васильком так багато разів порибалили влітку 2015 року! Він не всигав запропонувати, я вже готова була їхати. Боже, чи ж то внутрішній голос підказував мені це робити, бо востаннє? Переглядаю наші світлини з цих поїздок – нічого не говорить про те, що мій Василько вже смертельно хворий. Ніщо!..

01.04.2016р. (продовження)

А як ми працювали цього літа! Як він спішив якнайбільше зробити! А в кінці серпня ми з ним побілили методичний кабінет у школі. Точніше, білив Василько, а ми з техпрацівницею лише пензликом добілювати кутки. А потім вони із Назарчиком клеїли обої, готуючи основу під стенди. Куди не подивлюсь, скрізь бачу нашу спільну роботу. І це як вдома, так і в школі. Взагалі в школі за жодного завгоспа, якого я пам’ятаю, не було стільки всього зроблено, як за період роботи мого чоловіка. Чоловіки з господарського двору самі про це казали. Вони всі навчилися і шпаклювати, і плитку ложити, і бруківку стелити…
А коли 2010 року готувались до обласного семінару заступників директорів з навчально-виховної роботи, я дуже хотіла, щоб у методичному кабінеті зробили підвісну стелю. І завдяки кому, ви думаєте, ця моя мрія реалізувалася? Так-так. Мій Василько сказав директорові, щоб школа купила матеріали, а решту він бере на себе. Попросив двох своїх знайомих, наш Назарик і він (я подавала інструменти) за дві ночі зробили стелю. Вдень були на роботі, а після 23 години, коли вдома все поробили і трохи спадала спека, яка була того літа, приїжджали до школи. До 4 ранку працювали, їхали додому, спали 2-3 години, обходили своє господарство, їхали на роботу. Ось так і здоров’я втрачали…

02.04.2016р. (продовження)

Василько кожного разу двічі на тиждень возив мене на підйоми. Мені жаль було його, щоб так рано вставав. Просила, щоб поспав ще за себе і за мене. Та де там! І постійно говорив фразу: «Поки можу, доти буду тебе возити». Возив і ввечері на відбій, а потім приїжджав забирати. Боже, яке це щастя: бути разом! Яке щастя!!!
Успішною на роботі я стала завдяки підтримці свого чоловіка і синочка. Вони мені завжди в усьому допомагали. Як мій Василько пишався, коли я вперше 1998 року взяла участь у конкурсі «Вчитель року» і здобула І місце в районі і ІІІ в області! Він і 2009 року казав, що переможу в даному конкурсі (здобула І в районі і ІІ в області). Я бачила, як йому було приємно слухати хороше про мене, про Назарика. Я навіть просила, щоб шкільні подяки за сина адресували таткові.
Однак мені дуже шкода, що я так багато часу тратила на шкільну роботу. Цієї осені Василько декілька разів мене просив: «Оксаню, лиши ту писанину, ляж біля мене, пригорнись. А то потім захочеш притулитися, але вже не буде до кого». Яке страшне пророцтво! Відчував мій коханий чоловік дуже багато. Інколи його не розуміли і ми, і сторонні, але потім ставалося саме так, як говорив він. Не міг терпіти людей підлих і лицемірних. На жаль, таких у наш час чимало. Хай і їм усім, і нам Бог пробачить за ті непорозуміння, які були.
Дякую усім людям з колективу, які підтримали мого чоловіка і мене, коли стався той прикрий випадок на роботі. Але саме там, на мою думку, криється причина його передчасної смерті. Це було надто велике нервове потрясіння для нього і для мене. Ми тоді звернулись лише до кардіологів після того, як я у школі знепритомніла від високого тиску (вперше він у мене стрибнув до 180 на 115). Пам’ятаю, як мій Василько прибіг в методичний, де я лежала на стільцях, а медсестра робила укол. Ми тримали одне одного за руки, як малі діти. Потім мені наша Марія Миколаївна говорила: «Оксано Степанівно, як вас любить чоловік! Ви не уявляєте, як він злякався, коли йому про вас сказали. Він стрімголов прибіг до вас. Я бачила, скільки любові, скільки переживань було в його погляді. О, такі почуття – це велика рідкість… »
Я не можу собі пробачити того, що, готуючись до семінару, мало уваги приділяла йому. Він мені допомогав у всьому. Нервуватись, правда, почав дуже. Я не могла цього зрозуміти. А це ж хвороба вже так давала про себе знати! Нервувався, але все-все допомагав. Побілив методичний, хотів ще й мій кабінетик, але щось мені підказало не робити цього (послухала цього разу внутрішній голос). Разом зі своїми підлеглими зробив тини, приніс берези для декорацій на першому поверсі школи. Допоміг зробити рамки до подарованих художниками картин і розмістити галерею на другому поверсі. Допоміг створити куточок героїзації. Я не встигла сказати про шини – символ Революції Гідності – як мій Василько вже їх привіз. Він дуже спішив жити. Ніколи не відкладав роботу на потім, говорячи: «Ніколи не відкладай роботу на потім, а кохання – на старість».

03.04.2016р. (продовження)

Я помітила, що він став мало їсти. Коли ми приїжджали після роботи, завжди разом вечеряли на нашій затишній кухні, сидячи один навпроти одного. Він перестав з’їдати свою порцію, йшов зразу ж лягати до спальні, щоб трохи відпочити. Я знала, що він за день дуже находиться на роботі, тому зажди так робив. Запитувала, чи їв щось на роботі, казав, що так. Тому не насторожувало, адже зранку їв добре, щоправда, не міг їсти нічого рідкого, а тільки щось «тверде», як він казав. Дуже хотів м’яса, тому й готувала йому те, що смакувало особливо. Він казав, що коли з’їсть зранку м’яса, то спокійно витримує до обіду без їжі, бо воно ситне…
А вже 13 вересня, коли в Назарчика був день народження, він запропонував взяти приготовлене і поїхати до моїх батьків відмітити, щоб не везти їх до нас, бо моєму татові важко сідати в нашу машину і ще важче з неї вилазити. Я побачила, що він, як і завжди, швидко наковтався їжі (Одеська та армійська звичка швидко їсти залишилась на все життя), а потім сів зігнувшись. Виглядав втомленим, хоча була неділя. Щось тут не те – знову промайнула думка. Додому прийшли його батьки, також трохи посиділи. Василько почувався добре. Потім відвезли Назарчика на Дружбу, бо їхав до Тернополя, адже у понеділок на роботу. Йому, до речі, також татко говорив, коли Назарик просив не їхати на Дружбу, а відпочити за цілий тиждень: «Доки, синочку, можу, доти буду тебе і маму возити». Що це таке?! Звідки у нього ці відчуття?!.

04.04.2016р. (продовження)

26 вересня 2015 року ми поїхали з Васильком на освітянську прощу. Помолились, написали свої найзаповітніші бажання, які, вірила, що мають обов’язково здійснитися. Зустріла заступницю з Вишнівчика, познайомила її з моїм чоловіком. Вона йому стільки теплих слів сказала про мене. Боже, як він розцвів! Я вже казала, що дуже пишався своєю жіночкою. Йому дуже подобалося, коли хтось говорив про мене щось хороше. Його це тішило навіть більше, ніж якби хвалили його.
Ми завжди возили на прощу ще двох Василькових співробітників. На зворотньому шляху усі разом заїхали в Гайворонку, щоб запалити лампадки і помолитися на могилі полеглого солдата (не могли вийти зустрічати тіло, бо не повідомили нас, коли будуть везти).
Приїхали з прощі обоє дуже втомлені, вирішили трохи прилягти і позасинали. А потім я майже цілу ніч писала програму на курси, бо в неділю потрібно було її вислати. Знову робота забирала мене від мого чоловіка.

05.04.2016р. (продовження)

Це я написала на своєму блозі 03.10.2015р.
Дуже позитивним видався сьогоднішній день. Це завдяки моєму чоловікові, який першим привітав зі святом, хоча воно завтра. Потім приїхав його товариш і подарував мені чистокровну таксу з чудовим родоводом! Я про такий подарунок навіть і не мріяла. Це вже наша восьма собачка! Така мила. Правда, моя вівчарка Арія (подарунок Ані і Назарчика на мій день народження) почала ревнувати, але я її люблю не менше.
У школі чекав приємний сюрприз від учнів 11 класу, які підготували чудове привітання усім педагогам школи. Мене вразила їхня щирість, їхні посмішки на обличчях. Справжнім відкриттям для мене (думаю, що й для усіх) стали Ярослав та Павло. Як вони старалися танцювати! На жаль, з мого боку не було видно Ростика та Євгена. Але діти – великі молодці – самостійно підготували такий чудовий сюрприз для усіх педагогів. Мабуть, ми все-таки добре працюємо, якщо маємо таких учнів. Вони ще й акцію провели: замість квітів учителям передали 1000 гривень захисникам України. Педагоги, до речі, привітали таке рішення учнів.
На цьому приємні несподіванки не закінчилися, адже до нас завітали гості з Тернополя. Це вчителька математики Тернопільської ЗОШ №19 Галина Дудар (донька професора Михайла Миколайовича Фіцули) та дві її учениці. Їм дуже сподобалася наша школа, музей “Струсівська закутина”. Пані Галина сказала, що приїдуть ще раз, бо хочуть ще більше побачити. Ми вже подружилися і поспілкувалися з нею на ФБ. Чудова жінка! Вона ще й майстер витинанки. Свою саморобну листівку підписала й подарувала нам. А потім Марійка Демко зателефонувала, привітала зі святом, подякувала за отримані знання. А що вчителю для щастя треба?! Чудовий день видався сьогодні!

06.04.2016р. (продовження)

За тиждень до семінару повіз мене Василько до Теребовлі, бо я мала отримати заготовки на маскувальні сітки в бібліотеці. Пам’ятаю, що побачила там виставку репродукцій картин Олега Шупляка, а мені дуже подобаються його картини-ілюзії. Я захотіла придбати одну із них – «Дві пташки», але Надія Степанівна повідомила, що її вже придбала одна вдова. Вона сказала, що у тої жінки десять років тому помер чоловік, а вона його до цього часу продовжує любити, а цю картину вона сприймає так: реальна пташка – це вона, а з листочків – її чоловік. Щось в мені наче обірвалося, але я відкинула те щось і сказала: «У мене, слава Богу, живий і здоровий чоловік, ми любимо один одного, у нас все добре, але картина мені сподобалася».
Але від того часу я стала дуже неспокійною. Не могла зрозуміти, що зі мною відбувається. Якісь сигнали приходили із підсвідомості. Ось я зайшла до бухгалтерії, де мій Василько писав табель (я просто хотіла його побачити). «Боже, як він похудав!» – тьохнуло моє серце. А тут ще й Оксана: «Щось у твого Васі якісь песимістичні думки появилися. Що то таке? І похудав він дуже». А він з-під руки зі своєю лукавинкою лагідно подивився на мене – і відлягло від серця. Ні, все добре. Він спеціально вирішив схуднути, бо важко ногам носити попередню вагу.
Але чим ближче до семінару, тим незрозуміліше я себе почувала. Якісь нервові зриви почались на роботі, дратівливість, часто ні з того ні з сього починала плакати. Це пов’язувала з нервовим перенапруженням, із підготовкою, адже виникало багато проблем (вийшов з ладу кольоровий принтер, чомусь не могли його відремонтувати, а я не мала на чому видрукувати буклети). 22 жовтня (це напередодні семінару) я так хотіла поїхати додому з Васильком о17 годині, щоб побути з ним, поговорити, відпочити перед наступним днем! Мій чоловік умів дібрати для мене саме ті слова, які були необхідними, вмів заспокоїти, допомогти налаштуватися на позитив…
Але буклетів на цей час я так і не мала. Виручив мій учень Андрійко – згодився їх видрукувати, а я залишилась у школі аж до вечора. О 21.30 пішла до Андрійка, щоб забрати буклети, Василько мені зателефонував: «Жіночко, ти ще жива? Їсточки хочеш? Я виїжджаю по тебе». Забрав мене, приїхали додому. Зранку, коли їхали на роботу сказав: «Бажаю тобі успіху. Знаю, що все пройде чудово. Ти ж у мене розумниця. За мене не переживай, думай про семінар». І я виклалась на всі 200%, почувалася щасливою і дуже втомленою. Але чому стільки часу мій Василько не телефонує мені? Чи був він на моєму виступі в актовій залі? Я щось його не бачила. Він завжди приходив і стояв у кінці залу. Пішла щаслива до машини. Василько, посміхаючись: «Що, жіночко, відстрілялась? Я ж казав, що все буде чудово. І чим ти тепер будеш жити, коли вже семінар відбувся?» А я йому: «Васю, 27 листопада – обласний» «О, то вже, мабуть, треба буде померти…» – сумно сказав він мені. Я, нічого не розуміючи, здивовано глянула на свого чоловіка. Вже вдома він мені сказав, що був на обстеженні у приватній клініці в Садах. Знайшли у нього кісту на нирці. Сказали, що треба ще перевіритись у Тернополі, виписали якісь лікарства. Він їх почав приймати.

07.04.2016р. (продовження)

А 29 жовтня, коли виповнилося 27 років нашого спільного сімейного життя, Василько знову сам (так захотів) поїхав на Дружбу до лікаря. Повернувся з тортом (привітав із нашим ювілеєм) і кульком лікарств. Сказав, що у нього запалення легенів. Я, чесно кажучи, навіть зраділа, бо цим пояснювалась його слабкість, запальна температура. Попередніх років вилікувала його – і цього разу вилікую. За графіком робила уколи, давала лікарства – все виконувала, як назначив лікар. Але краще не ставало. Непокоїло і те, що Василько стрімко втрачав вагу і сили. У нього появилась задишка.
Першого листопада ми вперше поїхали на Дружбівський цвинтар, бо Андрій Аспрас просив засвітити лампадки на могилі його тата. Ми помолилися на всіх могилах наших знайомих. Потім поїхали на Варваринський цвинтар, а тоді – на Струсівський. Тепер це виглядає як прощання.
У понеділок Василько відвідав лікаря, зробили загальний аналіз крові. Він йому порекомендував їхати обстежувати шлунок до Тернополя. Із 03 листопада ми почали проходити обстеження в клініках Тернополя одразу у кількох паралельно, щоб співставити результати. Якщо в одній казали негайно оперувати, то в іншій категорично були проти цього на даному етапі обстеження.

08.04.2016р. (продовження)

Продовжували обстеження. Коли не їхали до лікарів, ходили на роботу. Я варила Василькові дієтичну їжу, яку він приймав кожних півтори години. Порції були невеликі, тому давала їсти часто. Пив льон, який варила мама і я. Нам вдалося стримати процес худнення. Появилася велика надія, що ми на правильному шляху, що ми одужаємо. Та коли їхали не чергове обстеження, яке завжди проходило на голодний шлунок, то навіть я за день ставала легшою на 2-3 кілограми, поки щось не з’їла.
Шукали з Васильком по Інтернету чудо-ліки від його хвороби. Молитися стали ще більше, як завжди. Я зверталась до всіх людей з проханням про щиру молитву за одужання мого чоловіка, якого люблю дуже сильно. Боже, як я вірила в диво!!! Як хотіла, щоб це диво сталося!!!
10 листопада ввечері прозвучав телефонний дзвінок від хірурга з Тернополя. Він сказав, щоб я була готовою до найгіршого. «Зробіть так, щоб ваш чоловік натішився вами, сином. Хай його життя, яке йому залишилося, пройде в любові»,- наче крізь сон чула ці слова. «У нас так і є: ми любимо один одного, піклуємось один про одного і не уявляємо життя один без одного,- відповіла я крізь сльози і запитала: – У нас немає жодної надії?!» Лікар відповів: «На Бога завжди є надія». «У Нього ми і віримо, на Нього ми і надіємось, Він нам допоможе»,- відповіла лікареві.
Як мені зайти до хати, де мій коханий Василько чекає на мене? Я пішла набрати дров і вже там вголос викричалась-виплакалась. Це якийсь жахливий сон, а ми ніяк не можемо прокинутись. Це не може бути правдою! Мій Василько не може залишити мене і сина! Він нам потрібний дуже-дуже!!!
Вмила обличчя і пішла до хати. Занесла Василькові їсти, а він побачив заплакані очі. «Оксаню, чого ти плакала?» – «Я не плакала, Васильку. Мені щось в око попало, коли кріликів годувала».- «Оксаню-Оксаню, я ж тебе знаю краще, ніж ти себе. Ти плакала».

10.04.2016р. (продовження)

Зранку ми разом поїхали на роботу. Я не могла бути без свого Василька, а він не хотів вже заходити до мене. Час від часу розмовляли по телефону. Мені важливо було почути його голос. А він завжди бадьоро відповідав на мій телефонний дзвінок – і це додавало такої віри, що ми все подолаємо! Ось моє SMS-повідомлення (зберегла в телефоні), яке я надіслала своєму Василькові о 8.37 11 листопада 2016р.: «Я тебе кохаю! Все в нас буде дуже добре!»
Цього дня у Василькового тата був день народження. Мій коханий чоловік пішов до магазину, щоб купити подарунок. Я стояла на подвір’ї і дивилась на нього. Коли вийшов з магазину, зупинився поговорити-привітатися з чоловіками, які там були. Як і завжди, жартував, усі сміялися. Я раділа, бо це добра ознака, якщо він може жартувати. Ми всі троє (Назарик також приїхав додому) привітали тата. Мама з Назарчиком залишились у кімнаті біля Василька (так ми завжди тепер робили, доки я обходила наше господарство, годуючи ввечері). І ось на тому самому місці, що й попереднього вечора, мене знову зупинив телефонний дзвінок від лікаря. Тремтячою рукою нажала кнопку відповіді. «Дивіться, Оксано, це дуже дивно, але результати гістології не підтвердили вчорашнього діагнозу. Отже, надія є!» – сказав мені він. Я, наче на крилах, влетіла до кімнати: «Васильку, Васильку! Лікар щойно зателефонував, що аналіз показав хронічну виразку шлунка, а не онкологію. Я ж казала, що все буде добре!!!» Боже, як ми раділи!!! Мама вирішила після цієї новини все-таки щось трохи зготувати, щоб відмітити день народження тата, бо спершу не хотіли цього робити. Але Василько відмовився іти, а я не хотіла і не могла залишати його самого. Назарик пішов, а ми лягли обнявшись і тихо раділи від отриманої новини. Нам завжди було дуже затишно вдома, а тепер затишно по-особливому…

13.04.2016р. (продовження)

Далі нас чекало обстеження в Києві, на яке ми покладали великі надії. Мій брат Віталік повіз нас туди 16 листопада. Був з нами і наш Назарик, якого ми забрали з Тернополя. МРТ проходили у клініці «Євролаб», ендоскопію робили у Київському військовому госпіталі в одного із найкращих фахівців. Він, до речі, практично через півгодини поставив попередній невтішний діагноз, але мені надію залишив сказавши, що може помилятися. Я, як і завжди, вхопилася за цю соломинку.
Васильків приятель, з яким вони разом працювали на Теребовлянському КХП, приїхав до нас у госпіталь (він зараз працює в Міністерстві сільського господарства). Мені на мить здалось, що машина часу перенесла нас у наше минуле, коли Василько вийшов і побачився з давнім приятелем. Вони обнялись, почали розмовляти. Мій Василько почав посміхатись, жартувати, відійшовши від тої неприємної процедури, яку за останній неповний місяць пройшов уже втретє.
Юра запросив нас до себе, але ми поверталися того ж дня додому. Нам ще потрібно було зустрітися з хірургом-онкологом, але поки ми проходили обстеження, він розпочав операцію, яка мала закінчитися дуже пізно, тому нам сказали їхати додому. Оскільки остаточного результату гістології немає, тому ніякого лікування він не буде назначати. Сказали приймати ті таблетки, які були назначені до цього часу, лише збільшили дозу одних, а інші відмінили.
Ми, взявшись за руки, пригорнулись одне до одного, мовчки вирушили додому. Не можу передати словами те, що робилося в моїй душі. Я боялась думати про те найгірше, що мені сказав лікар (Василькові ми вже цього не говорили, але він інтуїтивно завжди все відчував). Юра почав телефонувати, запрошуючи до придорожного ресторану на вечерю. Чесно кажучи, ми нічого не хотіли. Хотіли ось так бути разом, нікуди не виходити, нікого і нічого не бачити, заснути і прокинутись від цього страшного сну, у якому ми перебуваємо майже місяць. Але Юра наполіг, щоб ми зупинилися, бо цей ресторан саме на нашому шляху.
Кожен замовив щось для себе. Для Василька ми попросили приготувати дієтичну страву. Таку ж я замовила й собі (ми і вдома їли однакову їжу). Знаєте, на той час, коли ми були на цій вечері, вели розмови про справи буденні, слухали музику, бачили посмішки офіціантів, які бажали нам одужати і приїхати скуштувати інших страв, змогли забути про ту страшну Василькову хворобу. Я подякувала Юрі за те, що він нас переконав зупинитися і зайти на його гостину. Ми трохи впевненіше почали себе почувати. Якась надія знову появилася. У машині ми вже трохи розмовляли, ділились своїми враженнями від зустрічі, як і завжди, міцно тримаючись за руки, ніжно притулившись один до одного. Нам дуже добре бути разом…

08.02.2016р.

Сьогодні дуже важкий день. День народження мого коханого Василька. Йому мало виповнитися 49 років. Ми мали стати однолітками до мого 13 серпня. Мені ще й зараз здається, що я сплю. Прокинусь – і все стане на свої місця; буде так, як раніше. Як я цього хочу!!!

І знову квіти принесла я на могилу,
Бо день народження у тебе, любий мій.
В уяві бачу, як всміхаєшся мені ти мило
(Так вмієш тільки ти, Васильку дорогий).

Тобі було б лиш 49 років,
Однолітками мали стати ми.
Не чути в нашім домі твоїх рідних кроків,
Так тихо стало в нім цієї от зими.

Обоє ми любили весну дуже –
Вона кохання в подарунок нам дала –
Як цю весну стрічати, любий муже,
Коли тебе зі мною вже нема?..

Приходь у снах, бо у думках ти завжди
Зі мною: кожен день і кожну мить.
У серці ти моїм назавжди –
Воно від туги раз у раз щемить.

Живу лише заради сина,
Який з великого кохання народивсь на світ.
Сумує за тобою, любий, вся родина,
І друзі, і знайомі, наш домашній світ.

І знову квіти принесла я на могилу.
Вони – сонце кохання, пам’ять і любов…
Навіки втратила свою я половинку милу,
Але у Вічності, мій любий, будемо разом.

І знову квіти принесу я на могилу…

26.01.2016р.

Васильковим батькам надзвичайно важко, як і мені, пережити втрату. Вони, бачачи мої страждання, стараються підтримати. Мама попросила видрукувати вірші, присвячені її синочкові. А ось це написалося щойно. Ще буду щось редагувати, але хай буде тут.

Спасибі вам, мамо, спасибі вам, тату,
На весіллі в Білобожниці (серпень 1988 р.)Що красеня-сина на світ привели.
Із ним у нас було щастя багато,
Й незгоди життєві разом ми пройшли.

Весною кохання між нас спалахнуло,
А літом, як квітка, розквітло воно.
Як жаль, що так швидко життя проминуло –
Воно з вашим сином щасливим було.

Важко… Так важко біль наш терпіти –
Надто велика втрата для нас.
Та мусим навчитись із болем цим жити –
Його не лікує, а тільки притуплює час.

Багато в житті встиг Василько зробити:
Мене ощасливив, синочка зростив,
Садок посадив, щоб втішалися внуки і діти,
Будинок наш разом із нами зводив.

Душа є безсмертна – тому він із нами
В печалі і в радісний час.
Молімось за нього, тату і мамо,
Він, знаю, там молиться щиро за нас.

Якби повернути назад усе можна,
Зізнаюся чесно я вам:
Ще в школі за нього я заміж би вийшла,
Щоб довше пожити сімейним життям.

Спасибі вам, мамо, спасибі вам, тату,
За красеня-сина – опору мою.
В житті із ним щастя пізнала багато…
Я й зараз безмежно Василька люблю!

14.01.2016р.

Були в церкві, потім помолилися на могилі. Вперше не готую святкового застілля. Ще вчора, коли йщла до церкви на вечірню відправу, занесла на могилу букет живих квітів. Чому вчора? Тому, що ми завжди із синочком чекали 24 години, загадували бажання і вітали “нашого татка” (так ми називаємо Василька). Тому вже вночі наш подарунок мав бути у нього. Після молитви вдома написала ось ці поетичні рядки.

Сьогодні в тебе, любий, іменини,
Та привітать вживу не можу я.
Принесла букет квітів до могили,
І свічку пам’яті знов засвітила я.

Синочкові наснивсь цієї ночі,
Просив не плакати, веселим був.
Усміхненими були твої очі…
Спасибі, любий, що нас не забув.

Ми молимось за тебе щиро й часто…
Ти завджи є зі мною у думках моїх.
Скучаємо усі ми дуже за тобою,
Не вистарчає жартів нам твоїх.

Продовжуєш, Васильку, з нами жити
В серцях, у спогадах, у справах і в душі.
Тебе, коханий, будемо любити
Завжди і всюди, в небі й на землі.

Сьогодні в тебе, любий, іменини.
У церкві й на могилі помолилася рідня.
А вдома разом пом’янули з сином.
Ти з нами, любий. Ми – твоя сім’я.

08.01.2016р.

Напередодні 40-вин від смерті мого коханого чоловіка написався цей вірш. Два перших рядки появилися ще 9 грудня

Слова усі застигли-заніміли,
Не можу їх добути із душі:
Покинув світ живих Василько милий –
Став чорно-білим кольоровий світ.

Без нього моє серце раною стікає,
Душа із тіла рветься з ним в політ…
Ніде для мене спокою немає –
Став чорно-білим кольровий світ.

Вже 40 днів, а звикнути не можу,
Що мій коханий назавжди покинув нас.
Щомиті душу спогади тривожать –
І чорно-білим став для мене й час…

04.12.2015р.

Ці рядки я написала в Хмельницькій лікарні 25.11.2015р. біля ліжка свого хворого коханого чоловіка Василька. Щиро вірила в диво. Дуже хотіла сказати йому про свої почуття, хоча робила це кожного дня (і навіть частіше). Рада, що він прочитав це, подякував. Знаю, що мої почуття були взаємними. Чому були? Є взаємними! Я не хочу говорити про свого чоловіка в минулому часі! Він з нами назавжди!

Якби ти знав, як я тебе люблю!
За тебе, любий, Господа молю:
Хай дасть здоров’я тобі, сили,
Щоб подолать страшну недугу, милий!
Мабуть, випробування це ми чимось заслужили
(Десь щось не те подумали-зробили,
Чим Бога прогнівили).
Але цей хрест ми разом пронесемо,
Будем щасливо жити,
Бо всі незгоди-біди на шляху зметемо!
Тебе кохаю з кожним роком все сильніше!
Для мене ти, Васильку, – наймиліший!!!

11.12.2014р.

А ти – Людина?

Як можна оправдати зло?
Як можна зрадити людину?
Як можна розтоптать добро?
Як можна скривдити дитину?

Як можна відступить від правди?
Як можна віру поламати?..
Не можна світу нести кривду,
Бо важко потім це долати.

А ти ж – людина!
Ти – людина!
Тому не гоже зло чинити,
Бо лиш людина, справжня Людина,
Це горде ймення може носити!

А ти – ЛЮДИНА?..

15.11.2014р.

Я вірю…

Так і буде!Я вірю: Україна переможе
У цій проклятій неоголошеній війні.
А нашому спасінню допоможе
Молитва щира, одностайність у борні.

Ми, українці, зуміли згуртуватись –
Рік тому на Майдані народились ми!
У час важкий повинні всі єднатись,
Щоб захистить Вітчизну нашу милу
від рашистської чуми.

Небесна сотня, що злетіла в небо із Майдану,
Не дозволяє нам по іншому шляху іти.
А тисячі полеглих на війні Донбасу
наказують всім нам ідеї європейського життя нести.

Мінять суспільство треба починати з себе,
Бо від усіх залежить завтрашній наш день!
І щохвилини вірити всім треба
У перемоги світлий український день.

Я вірю: Україна переможе
В неоголошеній Кремлем війні.
Усі незгоди подолать ми зможем,
І заживем щасливо на своїй, вкраїнській,
батьківській землі!

Сьогодні, 15 листопада 2015 року,  несподівано написала цього вірша. Ще буду щось у ньому правити, але хай буде на цій сторінці.

Красуня-фіалка всміхнулась мені,

4483156_a340ee74
П’янким ароматом мене напоїла;
Радість ожила в моїй душі –
Її принесла ця квіточка мила.

26.03.2014р. Вирішила помістити свій вірш, написаний рівно 10 років тому.

Спасибі
Спасибі Тобі, Боже, за життя,
Хай і нелегке воно, і проблем є багато,
Хай гіркота часто душу стиска,
Хай сумнів і відчай прагне спокій забрати.

Спасибі батькам, що на світ привели,
Що навчили життя і живе все любити,
Що світлу і чисту душу дали,
Навчили по-правді у світі цім жити.

Спасибі за те, що працюю-творю,
Що іскорку Божу в серці лелію,
Спасибі за те, що вмію любити й люблю,
За те, що у Божому слові зорію.

16.03.2014р. Кожен урок української мови і літератури ми з дітьми починаємо спільною молитвою за мир і процвітання рідної України. Віримо, що наша щира молитва допомагає цього досягти. Цей вірш написала вчора. 

Маріє, Мати Божа, поможи:

Не допусти війни на любій Батьківщині.
Спаси народ мій, захисти,
Щоб став він вільно жити в рідній Україні.

Дай людям спокій, мир і тишину,
Накрий, як козаків у давнину, своїм Ти омором.
Стискаються серця в народу від жалю,
Бо брат із братом злою волею – неначе ворог.

Українці – люди мирні і терплячі.
Не хочемо ми крові проливати.
Допоможи прозріть запроданцям незрячим –
Нам не потрібні нові скорбні дати!

                                             Маріє, Мати Божа, захисти.
Дай сили і дорослому, й дитині.
На мир і спокій нас благослови,
Ми ж гордо заявляєм: “Слава Україні!”

16.03.2014р. Цей вірш написала під впливом геніальної, як на мене, поезії “Мамо, не плач…” На відміну від даного твору, мій вірш – звернення загиблого батька до своїх дітей. Адже ми знаємо, що у багатьох Героїв Небесної Сотні є діти…

Не плач
Не плач, мій синочку, і ти, люба доню, не плач:
Сумно стає від цього мені.
Татка свинцевою кулею знищив «палач»,
Але до вас, дітки любі, прийду уві сні.

Весняним дощем я змию вам очі,
Лагідним сонцем зігрію вас.
Сумно мені: пригорнути до себе я хочу
Всіх рідних, та найбільше, малята, вас!

Бачить Бог: чесно хотів в світі жити,
Сонце свободи для вас засвітить.
Та довелося усе залишити,
Не зможу із вами, дітоньки, жить.

Ви не сумуйте, мої янголята,
Я споглядатиму вас із небес.
Пам’ятайте завжди свого рідного тата,
Що прагнув зламати нелюдів прес.

Знаю: ви будете жити в країні,
Де запанує Свобода, Добро і Любов!
Шлях у щасливе життя простелиться кожній людині,
Адже звільняється дух український з оков.

Радію з того, що недарма загинув,
Що допоміг подолать ворогів.
Щиро прошу вас, донечко й сину,
Живіть в Україні так, щоб за вас я радів.

Не плач, мій синочку,
І ти, люба доню, не плач…

                                       27.02.2014р.

11.03.2014р.                                                                   За вікном – верба                                                                                                

За вікном верба схилила коси.
Про що задумалась вона?
Можливо, сняться світанкові роси,
Спів солов’я в вечірній час.

А може, мріє про кохання
Із вітром юним та п’янким.
Можливо, слухає зізнання
Із вуст людських у час ясний…

Хіба лише верба чекає
На світ весняно-чарівний?
Душа в усіх нас оживає
Для сподівань і мрій нових.

       

Сьогодні, 04.03.2014р., день народження Володимира Івасюка. Кілька років тому присвятила йому свій вірш. Написала його у період підготовки загальносільського свята “Не зорі падають із неба, а йдуть зірки у небеса”. На цьому ж вечорі його прочитала.

Пам’яті Володимира Івасюка

                                                                         Раптом у моїй квартирі пролунав дзвінок.
                                                                                      Стривоженим голосом Володин батько запитав:                                                                                                                            “Мій син у тебе?..”
                                                                                                                                        Юрій Рибчинський
Дзвінок лунає дзвінко –
І хвилювання з трубки,
А у питанні батька надія жебонить:
– Мій син у тебе, Юро?
А що тут відповісти? Як втішити?..
– Ні, не знаю.
На жаль, не знаю я, де він…

Такі ж дзвінки лунали
В оселях у Ротару, Яремчука,
Зінкевича, Миколайчука…
А через кілька тижнів Володю вже ховали-
Личаківське кладовище прийняло
Могилу композитора, поета,
Лікаря Івасюка.

Не вірю я, не вірю.
Не можу я повірить,
Що цей фінал трагічний
Він заподіяв сам.
Були якісь причини.
На жаль, пішли у вічність,
І їх уже ніколи він не розкаже нам.

Життя любив він, пісню,
Злітав на її крилах
І радість ніс він людям,
Як вогник Прометей.
Та струни обірвались,
А серце закипіло,бо скільки
Залишилось нестворених пісень!

Та в пам’яті він з нами,
Бо пісня його вічна –
Вона злітає в небо,
Неначе білий птах.
І кличе нас у гори,
Щоб дівчину зустріти,
В якої коси золотом
Спливають по плечах.

І, мабуть, саме тому
Несе він “Два перстені”:
Один – для неї, інший для себе береже.
А ось вже зовсім близько
Нам “Водограй ” співає.
А там юнак, шукаючи чар-зілля,
Свою любов несе.

Він, рути не знайшовши,
Зробив собі дві скрипки,
В яких любов і радість
В мелодію злились.
Так і в житті у нього:
Прямуючи крізь терни,
Він прагнув світла, щастя
Він линув до зірок!

Цей вірш появився після того, як прочитала статтю Віктора Аверкієва у газеті “Воля”. Він написав її після повернення із Майдану. Стільки світла, гордості за свій народ випромінювала вона! Такою, як на мене, вчасною була. А ще розмова із сином, який повернувся у цей час вдруге з Майдану, його розповіді про той дух волелюбства, який витає серед людей. Мабуть, це все спонукало до ранкового народження у моїй душі цього вірша.

Українці – вільна нація

Як довго спали, рідні українці!
Як довго мовою роз’єднували нас!
Як довго й вперто ми чекали,
Що сам собою прийде волі час!

Цей час настав – Свобода перед нами
Обійми щиро всім відкрила!
Саме тому вкраїнська нація
Майдани по усій Землі створила.

Майдани ці живуть і розцвітають,
Бо це – Добро, Свобода, Україна!
В серцях у наших українців віра не зникає.
Ми знаємо: в нас БУДЕ ВІЛЬНА УКРАЇНА – не руїна!

Вона звільниться від усіх лжепатріотів,
Які народ свій обіцянками годують.
Вона звільняється і від манкуртів-ідіотів,
Які залякують народ, ненавидять його, мордують.

«Всі сили тьми повинні згинуть!» –
Це каже весь народ вкраїнський.
На цій землі нехай панує лиш Свобода,
Найкращий тут господар – народ наш український!

А цим народом є усі –
Всі люди, що тут проживають!
Бо ж спільний дім у нас –
Його ми Україною всі називаєм.

Не віримо ми президентським обіцянкам,
Не треба нам й «чиясь подачка»;
Не раз дурив він нас, і його влада…
Хай знають: Україна – нація, а не жебрачка!

Прийшов той час єднання, любі українці, –
І я безмежно горда з цього!
Ступаймо впевнено – і переможем,
Бо з нами Бог, і Правда, і Свобода!
                                               29.12.2013р.

Як багато всього з того часу відбулося! Та найгіршим є те, що загинули люди в самому серці України. Це жахливо! Мабуть, то кара за якусь мить байдужості нашої, за чиєсь відступництво, за продажність, за зневіру…

 Господи, допоможи народу нашому перемогти, здобути справжню волю; захисти дітей своїх!

           ***

                                                             Пам’яті ГЕРОЇВ НЕБЕСНОЇ СОТНІ                                                                                                                             

героъ не вмирають Небесною сотнею Вас ми назвали,
    Бо нас бережете Ви із небес.
У битві із ворогом голови склали,
Та знайте: Ваш ДУХ у народі воскрес!

В молитві усі ми схиляєм коліна
І просимо в Бога прощення для всіх.
Кайдани скидає уся Україна.
Звитяжний над нею зривається спів.

Герої Ви нашого сьогодення.
Слава про Вас буде жити в віках.
У душі вкраїнські вкарбовуєм ймення
Тих, хто ціною життя проклав волі нам шлях.

Недолюдки кляті хай будуть прокляті!
Ці сльози і кров нехай знищують їх!
Не матимуть щастя й у власнім палаці,
Спокутують повністю цей страшний гріх!

Ми всі Вам клянемось, що будемо жити,
Завзято країну свою берегти.
Ви будете разом із нами радіти,
           Бо знищимо ми всіх намісників тьми.

Небесною Сотнею Вас ми назвали,
Бо нас бережете Ви із небес.
У битві із ворогом голови склали,
Та знайте: Ваш ДУХ у народі воскрес!

                                                                      24.02.2014р.

 ***

Я дуже люблю весну. Із нею, як і більшість людей, пов’язую надію на нове життя, яке мусить бути обов’язково щасливішим. Захоплююся тою миттю, коли от-от мають розпуститися листочки. У душі твориться щось надзвичайне, коли проходить тепла гроза – і народжується блискучий листочок, як нове життя.

Я жду весну

Я жду весну…
Ласкавого тепла від сонця,
Ніжності від цвіту і пахощів п’янких.
Я жду, коли веселий легіт
У віконце влетить грайливо –
І не стане дум засніжено-сумних.

Я жду, коли вербова гілка засяє
Цвітом “котиків” своїх, коли на дереві,
На кущику набубнявіє брунька,
Гроза пройде – й народиться листочок враз ясний.

Душа в цей час завжди чекає дива –
Вона, як свічка та, яскраво так горить.
Я знаю:  вже весна мрійлива іде до нас,
Я відчуваю це.
Я жду цю мить!

***

Часто задаю дітям написати монолог чи діалог,  у якому розмовляють, мріють, переживають, радіють явища природи, рослини. Ви, мабуть, також таке практикуєте. Адже дані завдання, окрім того, що розвивають уяву, творчі здібності, вчать дітей відчувати природу, розуміти її, сприймати живою істотою. Спробувала й сама щось написати ( це моя давня робота, одна із перших).

Чому так часто буває?

Ти така одинока, берізко. Чому? Чому так буває: красива – і самотня?

Чарівна, білокора красуне, твої руки-віти такі ніжні, такі лагідно-прохолодні. Як хочеться відчути їхній неповторний дотик! Веселі листочки, виблискуючи на сонці, тішать око  своєю звабливою зеленню.

Дивлюся на тебе – і дивуюся: як можна створити таку красу? Скільки ж потрібно мати в серці любові!.. Адже тільки це почуття творить дива.

Легенький вітерець, граючись і залицяючись, порушив твій спокій? Пусте. Коли ти розкинула гілочки, відганяючи його, здавалася ще привабливішою.

Мені здається, що я щось чула. Ти про щось говорила?.. Сумно одній, і пустун-вітерець полетів до інших? Нехай летить. Навіщо тобі такий… непостійний?..

Але що це? Кришталева крапля, виблискуючи на сонці, повільно текла по білому тілі берізки. Вона нагадувала мені… Ні, це неможливо!.. Але ж так очевидно: сльоза з’явилася з невидимого ока білокорої красуні…

Чому так часто буває: красива – і самотня?..

*** 

Пам’яті Степана Будного

Люблю я Струсів рідний свій,
Бо тут на світ я появилась.
На тихій вулиці будинок мій,
Там перші кроки по землі ступила.

Пишаюсь тим, що в Струсові моїм
У 33-тім Степан Будний народився,
Що рідну землю і людей любити він
У Струсові від батька-неньки вчився.

Він бачив те, що бачу й я:
Ліс, що стоїть , немов сторожа;
Серету тихе плесо,
Де верба купає у водиці віти-коси.

Будинок графа й чорную сосну,
Що вітами сягнула в піднебесся.
Бродив по парку, слухав співи солов’я,
Тягнувсь до сонця, ніби золоте колосся.

Він мріяв про любов і щастя,
Жити спішив, і все творив, творив,
Боровся з долею лихою, та не здався –
Для нас він залишився «вічно молодим».

Життя прожив коротке, та яскраве,
Радість й тепло він людям завжди ніс.
Тобі було б 80, Степане!
Але неповних 25 прожити зміг.

Жорстока доля нитку обірвала,
А нитка та – життя твоє було:
Таке яскраве – наче спалах,
Без кіптяви, лиш світло і тепло!..

Здається, щовесни ти прилітаєш з журавлями
І радість людям знову ти несеш.
Ні, ти не вмер – у спогадах живеш, Степане,
Твій дух живе. Він з нами. Ти не вмер!

***

Струсівська земля

Над Струсовом осіннє сонце засвітилось –
І вкрило позолотою весь древній ліс!
Здається: в ріднім краї щастя народилось,
Його, мабуть, із неба ангел нам приніс.

Краса природи тут благословенна,
Й людей талантами Господь нагородив.
Живе у струсівчан донині ще легенда,
Що щастя папороті кущ тут цвів.

Багато земляків шукало той чарівний цвіт…
Та не важливо: знайдений він, ні,
Бо ця земля народжує таланти стільки літ!
Вони ж приносять славу їй – чудовій струсівській землі!

***

Рідна школа

Усіх нас об’єднала рідна школа-інтернат.
У стінах цих мужніли і дорослі, і малі.
В родиннім колі почувались – як сестра і брат.
Тепер до неї летимо на спогадів крилі.

Приспів
Рідна школа, рідна школа –
То в житті оберіг.
Тут навчались, виростали,
Розвивались ми малі.
Тут навчили нас творити,
Тут навчились ми любить.
Хай завжди цей вогник школи
Зігріває і горить.

Ми старшаєм, а рідна школа молодіє
В усмішках юних вихованців, світлих мрій.
І кожен випускник, відвідавши її, радіє,
Бо в ній живуть традиції шкільні.

Приспів…
Життя у ній кипить, вирує, а не тліє.
Вогонь живе в серцях у педагогів і дітей.
Любов глибока й щира із роками не зміліє,
Вона – дороговказ для всіх, для всіх людей.
Приспів…

***

5 comments

    • Галино, я подумала, що коментар надіслала моя одинадцятикласниця. Виявилось, що це не вона. Можна довідатись, від кого я отримала таку високу оцінку? Ще раз щиро дякую за коментар. Успіхів!!!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *